Серед польських літераторів Правобережної України 19-го століття постать літописця нашого краю Євстахія Івановського доволі харизматична. Невтомний шукач і володар унікальних історичних документів, який зберігав у своїй надзвичайній пам'яті численні відомості про історичні події на українській землі, що відбувалися на протязі століть., працьовитий самітник, який залишив багатотомну літературну спадщину, після смерті на батьківщині до недавнього часу був зовсім забутий. Сьогодні ж, мабуть, настала пора зробити твори цього талановитого мемуариста й історичного публіциста надбанням народу України. Євстахій Івановський, більше відомий у Російській імперії під псевдонімами Helleniusz, Eu-go Helleniusz, Eustachy Helleniusz, народився в 1813 році у селі Халаїмгородок Бердичівського повіту Київської губернії ( з1946 р. – с.Городківка Андрушівського району Житомирської області). Він був сином Дезидерія Еразма Івановського, маршалка Житомирського повіту Волинської губернії. Мати - Клара, із роду Хоєцьких, була дочкою Яна Непомуцена, в минулому посла на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої.1 Мальовниче село довжиною у п’ять кілометрів розкинулося на правому березі тихоплинної річки Гуйви, яка в цій місцевості була межею між Київщиною і Волинню. Садиба Івановських знаходилася на західній околиці, що й нині має назву Голиші. З 1825 р. Євстахій Івановський навчався в Кременецькому ліцеї - елітарному навчальному закладі, що був заснований у 1805 р. завдяки старанням інспектора Віленської шкільної округи Т. Чацького і здобув славу „Волинських Афін”, де учнів виховували в польському національному дусі. У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії, яке поширилось на Правобережну Україну. Після поразки повстання через прояви вільнодумства серед ліцеїстів за указом царя Миколи І ліцей у 1831 р. було закрито. Є. Івановський був змушений повернутися в Халаїмгородок. Спочатку він поринув у сільськогосподарські турботи. Згодом у с.Ненадихи на Київщині організував товариство культурного життя. Але переважила цікавість до світу, який оточував допитливого хлопця. Євстахій став часто подорожувати по Україні та за кордоном. Зацікавленість історією Речі Посполитої, теренів Правобережної України, зокрема, привела до того, що він почав збирати рукописні й усні матеріали, певну інформацію одержував, спілкуючись з істориками, зокрема з Е. Руліковським. У нього накопичилась велика кількість документів, записів спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення. Все це лягло в основу майбутніх творів. Є. Івановський не пізнав щастя сімейного життя. У Городківці до наших днів живе переказ про його кохання до дівчини з шляхетної родини. Євстахій плекав мрію про одруження, але виявився не єдиним, хто збирався просити руки шляхтянки. У нього виникла гостра суперечка з суперником, під час якої майбутній літератор був викликаний на дуель. Існують дві версії того, що сталося потім. За першою - Є. Івановський не прийняв виклику, сказавши, що чоловікові за дівчину не варто втрачати життя, даного Богом. Цим він зазнав поразки і з сум’яттям в душі приїхав додому 2 . За другою - він на дуелі вбив суперника, після чого пережив нервове потрясіння, бо у своєму вчинку вбачав гріх: порушення Божої заповіді3. Ця подія наклала помітний відбиток на долю майбутнього письменника: він лишався самотнім усе життя. В його маєтку не проживала і не працювала жодна дівчина чи жінка. Всі роботи виконували чоловіки. Є. Івановський був останнім з роду. Свої сили і натхнення він віддавав літературній творчості. Вона стала скарбницею його знань, роздумів, пережитих подій. У спогадах які дожили до сьогодні в пам’яті дітей та онуків односельчан - сучасників Є. Івановського, він постає „ м’яким паном”. Переконливим прикладом його доброти була безкорислива допомога бідній сім’ї Лінчуків. Про неї знає вже четверте покоління, а ми почули розповідь з вуст Василя Дем'яновича, найстаршого за віком - 1937 року народження: „ У 90-х роках 19-го століття від пожежі згоріло все обійстя мого діда. Не маючи змоги відбудувати його самотужки, він ходив просити людей на погоріле на ярмарок у с. Червоне, потім у своєму селі. Але грошей, що скинулись люди, було мало. Згадавши, що пан Івановський не відмовляє тим , хто звертається за допомогою, дід пішов просити... Пан сидів у кріслі відпочиваючи. - Скажи, хлопе, чого просить твоя душа? – запитав він односельця. Той розповів про біду, про те, що не має роду, який допоміг би відбудувати садибу, без якої залишилася сім’я . Господар вислухав і сказав: - Піди, серце, до лісника і скажи йому, що я велів дати тобі лісу для відбудови двору”. Селянин безплатно одержав лісоматеріал і побудував хату та хлів. Є. Івановський був ревним римо-католиком, проте толерантно ставився до православних. У Халаїмгородку була дерев’яна Миколаївська церква 5 класу, побудована ще в 1755 році. На прохання новоприбулого православного священика він двічі давав гроші, щоб той облаштував своє обійстя. Батюшка побудував дерев’яний дім, який простояв до 70- х років 20-го ст4. Після встановлення в селі радянської влади цей будинок став приміщенням сільської лікарні на 25 ліжок, у тому числі двокімнатного пологового відділення. Даніель Бовуа наводить цікавий факт „незацікавленої благодійності” землевласника Є.Івановського з Шалаймгродка ( так помилково він називає Халаїмгородок). 9 червня 1886 р. Сенат Російської держави прийняв „Положення про поземельний устрій сільських чиншовиків у губерніях західних і білоруських”, яке, за задумом законодавців, мало продовжити і поглибити реформу 1861 р. Нині історики кажуть, що це був бездарний і заплутаний документ епохи . Однак частина зваблених халаїмгородківчан пішла в Крим господарювати на незайманих землях (як їм обіцялося). Через 14 років вони повернулися в рідне село знедоленими. Д. Бовуа підкреслює, що Є. Івановський єдиний в Україні безоплатно роздав наділи колишнім орендарям , викликавши у них вдячність та здивування сучасників.5 Початок творчої діяльності мемуариста припадає на 50- ті роки 19-го ст. Його перша книга ”Божа Матір на Ясній Горі Ченстоховській. Королева Корони Польської. Спогад паломництва , що відбулося у 1848 році”(„Matka Boska na Jasnej Gorze Czestochowskiej. Krolowa Korony Polskiej. Pamiatka z pielgrzymki odbytei w r. p. 1848”) вийшла друком у 1852 році у Парижі. І надалі свої твори письменник видавав переважно за межами Російської держави під псевдонімами. Подаємо назви його основних творів у хронологічному порядку: „Історичні відомості про поселення базиліан в Умані”( „Wiadomosc historyczna o Zgromadzeniu Bazylianow w Humaniu”) (журна „Час”, 1857), „Народні спогади” („Wspmnienia narodowe”) ( Париж, 1861), „Бесіди про Польську Корону” ( „ Rozmowy o Polskiej Koroniе”), томи 1-2 ( Краків, 1873), „ Спогади минулих літ” („ Wspomnienia lat minionych”), томи 1-2 ( Краків, 1876), „ Нариси Польської Речі Посполитої ” („ Wizerunki Rzpltej Polskiej”), томи 1-2 ( Краків, 1891), „ Польські пам’ятки з різних часів” ( „Pamiatki polskie z roznych czasow”), томи 1-2 ( Краків, 1892), „ Спогади польських часів давніх і наступних”, („ Wspomnienia polskich czasow dawnych I pozniejszych”), томи 1-2 (Краків,1894), „ Листи, принесені вихором у Краків з України ” ( „ Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione”), томи 1-3 ( Краків, 1900-1903). Літературна спадщина Є. Івановського - це нариси про відомі особистості , розповіді про події минулих років , а також сучасні авторові. Вони містять досить розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Нариси насичено історичними матеріалами, багато з яких сьогодні недоступні або невідомі. Цікавими є роздуми самого літератора, за якими можна пізнати його вдачу, симпатії, політичні погляди. Сучасна оцінка їх дещо неоднозначна. Польські науковці недоліком творів вважають те, що автор спирався на застарілу історичну літературу; нова ж, що бере початок від видатного польського історика Йоахима Лелевеля (1736-1861), який уперше в польській історіографії в основу історичної періодизації поклав суспільні фактори, була Є.Івановському чужою. Серед інших недоліків вказують на хаотичну композицію нарисів мемуариста, його тенденційність, помилкові погляди на давню історію Польщі. Проте твори Є. Івановського часто й щедро цитуються в сучасній історичній польській літературі. Не можна уявити, наприклад, „Матеріалів до історичних резиденцій” Р.Афтаназі чи „ Дивовижного життя Садика-паші” Я. Худзіковської без численних посилань на мемуариста з Халаїмгородка. Українським читачам буде цікаво прочитати сторінки забутих книг. Особливий інтерес викликають двотомні „ Спогади минулих літ” і „ Польські пам’ятки з різних часів”. Ознайомившись з їхнім змістом, дослідник збагатиться, зокрема, новими й іноді унікальними відомостями про життя і творчість відомих майстрів художнього слова польської літератури, які проживали на Волині в 19-му ст., серед них Алойзи Фелінський, Густав Олізар, Вацлав Ржевуський, Міхал Чайковський, Юзеф Ігнаци Крашевський, Александр Гроза, Антоній Павша. З цікавістю сприймаються маловідомі факти про життя і діяльність волинських губернаторів Михайла Івановича Камбурлея і Бартолемея Гижицького, губернських предводителів дворянства Євстахія Сангушка , Граціана Ленкевича і Карла Микулича. Хто цікавиться родоводом класика української літератури, поета М.Т.Рильського, дізнається про деяких його предків по батьківській лінії. Пращур поета в п'ятому коліні більше десяти років був генеральним губернатором Білої Церкви6. Двоє його синів, Ромуальд і Антоній, господарювали в с. Почуйки (нині – Попільнянського району Житомирської області). У 1787 році в них гостював польський король Станіслав Август Понятовський, який подорожував до Канева. Щоб зберегти в пам'яті господарів свій візит, король діамантом персня вирізав на склі дверей дату відвідин, а також свій підпис7. Син Ромуальда Рильського, теодор, прапрадід Максима Тадейовича, був очільником Сквирського повіту. Є.Івановський зауважує: „Людина гарна, з благородним обличчям, протягом десяти літ був сквирським маршалком, відомим службовцем. У колі маршалків відзначався здібностями, характером; захисник убогої шляхти, зухвалих умів підкоряти...8” Особливістю досліджень Є. Івановського є те, що в них автор лише іноді висловлює своє ставлення до особи чи події. Зазвичай він веде розмову як сторонній оповідач, який дає можливість читачеві самому дати оцінку описаній події. І лише іноді в його статтях вибухає гнів, звучить пристрастна інвектива. Так, у нарисі „Кілька подробиць про масонські ложі” він висловлює своє негативне ставлення до цього руху. Висунувши тезу про те, що „правда стоїть на свічнику, проголошує себе з дахів, а злий, зіпсований дух складає змову”, Є.Івановський, як послідовний захисник католицької релігії, подає тенденційні роздуми про згубний вплив таємної діяльності масонів на людські душі, на найсвятіші основи релігії і вітчизни. Проте цікавить інше: автор детально подає склад великої петербурзької ложі та кожної з дванадцяти інших, залежних від неї, зокрема, й житомирської. Він характеризує кожну ложу за кількістю членів, національним складом, вказує, які посадовці входили до спілки, називає прізвища відомих діячів Російської імперії, магістра9.
У нарисі „ Кореспонденції й портрети” він з великою повагою розповідає про Алойзи Фелінського (1771- 1820) – польського поета, драматурга, перекладача, який безкорисливою працею й глибокими знаннями сприяв розвитку культури й освіти всієї Правобережної України, знайомить читачів з митцем, уже відомим поетичними творами , трагедією „Барбара Радзивіл” (яка викликала захоплення у краї і пізніше перекладена німецькою та французькою мовами), врешті, поезією „ Bo?e, co? Polsk?”, що ставала народним гімном поляків у переломні періоди їхньої історії. Є. Івановський оповідав, що в 1813-1819 роках , коли А. Фелінський жив у с. Волосів (нині - Андрушівського району Житомирської області), куратор Віленської округи А.Чарторийський запропонував йому посаду професора в м. Вільно ( тепер- Вільнюс, Литва). Але той відмовився, щоб не покидати рідної Волині. Проте, коли в 1819 р. письменникові запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, вже маючи слабке здоров’я, не вагаючись, з ентузіазмом взявся до педагогічної праці. Ставши директором ліцею,продовжує мемуарист, він його „відродив, оживив”. Поважав працю, грунтовні знання викладачів. Впливав на формування майбутніх письменників. У Кременецькій друкарні видавалися оригінальні наукові й художні твори ліцеїстів, зокрема Кароля Сенкевича, Коженьовського ( імені не називає), Зоріана Ходаковського.Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили матеріальні пожертви для підняття освіти10. У 1820 році А. Фелінський передчасно помер у результаті апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, хоч ті протягом усього життя були віддані тому покликанню» ,- пише Є. Івановський11. Високу оцінку діяльності й сердечну приязнь знаходимо у розповіді про Александра Грозу (1807-1875) – польського письменника, яскравого представника „української школи” в польській літературі. Є. Івановський відзначав, що цінує й поважає А. Грозу як письменника, який працював з невичерпним ентузіазмом, допомагав початківцям, радів плодам своїх самопожертв, нічого не шкодував для громадських справ, як надзвичайно добру й лагідну людину. Щира дружба з ним була особливою особливою сторінкою життя літератора з Халаїмгородка. З 1870 р., коли 63- літній А. Г роза приїхав у село, вони мешкали під одним дахом. Додамо , що письменник уже був відомий своїм інтересом до історичного минулого українського народу , особливо до селянських повстань 18-го ст., українського фольклору. Українська дійсність знайшла відображення в його творах „ Пан Канівський староста” (1836), „ Сорока” ( 1838), „ Перша покута Залізняка” ( 1843), „ Про вмерлі душі” (1848), „Мартин” ( 1849), „ Пан Григір”, „ Нежданий гість” ( обидва 1855), „Заклад” ( 1860), „ Смецинський” ( 1855- 1860), „Гриць” (1858). Наприкінці 50-х років А. Гроза працював учителем у Бердичеві, потім у Житомирі. Разом з К. Качковським, Е. Галлі, А Коженьовським, Л. Липинським, Ф. Новицьким організував польське Житомирське книжково- видавниче товариство. Після ліквідації товариства, зазнавши переслідувань з боку властей, він давав приватні уроки польської мови й літератури в Житомирі. Є. Івановський наголошує на активній діяльності А. Грози по організації видавництва в Житомирі, його прагненні зробити книги якомога дешевшими, щоб їх було читано бідними. Розкриває особисті душевні якості, доброту, благородство, велику працездатність письменника „до останнього життєвого подиху”. За останні п’ять років свого життя, що пройшли в Халаїмгородку, А. Гроза намагався встигнути зробити якнайбільше. В 1873 р. видав драму в двох частинах „ Твардовський”, писав спогади про своє дитинство, почав друкувати збірку „ Щоденник”, перед самою смертю закінчив драму „ Марфа, посадниця у Великому Новгороді”. Маючи чуйне серце, переймався долею сільських сиріт12. 3 листопада 1875 року письменника не стало. Є. Івановський висловив скорботу і невимовний жаль за другом у другому томі „ Спогадів минулих літ”, там же розмістив цікаві уривки з мемуарів А. К. Грози для „ збереження приємних спогадів про нього”. Іноді мемуарист не приховує свого замилування зображуваною особистістю. Розповідаючи про овручанина Антонія Павла Павшу ( 1793 - після 1863), він захоплюється безкорисливістю, мудрістю, душевним спокоєм людини, яка змогла мужньо витримати переміну долі й залишитися благородною й активною в суспільному житті. У 20-х роках 19-го ст. А. Павша займав посаду депутата головного суду Житомира. У 1831 р. організував масове збройне повстання в Овруцькому повіті, був засуджений на каторжні роботи, висланий до Сибіру, де 25 років мужньо переносив злигодні життя, викликавши цим повагу у товаришів13. Письменник вводить у свій нарис мемуари повстанця, у яких знаходимо факти щодо суспільного життя Волині початку !9 –го ст. У деяких творах Євстахія Дезидерійовича проявляється його ставлення до історичних подій , суспільних явищ, громадянська позиція. Автор прихильно ставився до земляків, які підтримали польське повстання. Ведучи розповідь про демонстрацію 1861 р. в Бердичеві ( свідком якої був ), викликану намаганням влади закрити католицький храм, він наголошує на патріотизмі Владислава Падлевського, Пелеховського (імені не називає), Марцелія Тишкевича14, які були на чолі демонстрантів. На повну силу проявляється вміння публіциста схвилювати читача. Євстахій Дезидерійович зворушливо подає відчай прихожан у бердичівському костьолі кармелітів, де проходило богослужіння. За наказом начальника поліції Кафтерєва озброєні солдати оточтли храм і безперестанку били в барабани. Прихожани стали посеред костьола на коліна і схвтльовано вперше заспівали пісню „Bo?e, co? Polsk?”. „Народна польська пісня,- продовжує він,- проспівана в бердичівському костьолі, справила невимовне враження, від розділу краю то був перший такий сміливий відкритий польський виступ”15. Є.Івановський, ведучи старосвітський спосіб життя, в кінці 19-го століття був чи не „останнім із могікан” серед польських митців Волині й Київщини, який картав своїх сучасників за те, що вони забули старі шляхетські звичаї і традиції. Унарисі „Дубнівські контракти в 1776 році”, захоплюючись багатством Волинського краю, винятково землеробського, мало зайнятого промисловістю і ще менше торгівлею, він із сумом констатує, що великі прибутки польських панів призвели до падіння їх моралі, гідності, звичаїв. Дубнівські контракти, де здійснювалися обороти в мільйони злотих, називає дзеркалом зіпсованості, марнотратства, зради і нечесності. Твори Є. Івановського – це безцінний скарб фактів , знань і подробиць з історії Правобережної України. Педантична схильність мемуариста до деталей, здатність виразно передати своєрідність і колорит епохи - найбільш відмінна риса усієї творчості халаїмгородського літератора. Проникливу характеристику його творчому доробку дав у кінці 19-го століття професор Київського університету Св. Володимира, католицький письменник-мораліст і мемуарист Фома Добшевич: „Все в його творах шанобливе і набожне, багато незвичайних і оригінальних спостережень, повсюди видно цілковиту досконалість, на яку звертали увагу люди, говорячи про його совісну турботу в пошуках дороги до правди, до справедливості і християнської любові”16. На жаль, сьогодні ці твори є мало доступними для українських читачів. Після смерті письменника вони не перевидавалися, не перекладені українською мовою, не вивчені й не вписані в культурологічний контекст нашої історії. 7липня 1903 року Є. Івановський пішов із життя. Поховали його в с. Білопілля 17 (тепер - Козятинського району Вінницької області), за 17 км від Халаїмгородка, біля костьолу Святого Антонія, у північній частині території, прилеглої до храму. На місці поховання була надмогильна гранітна плита18. У 1957 році кам’яний костьол, побудований у 1818 р., був цілеспрямовано зруйнований трьома потужними вибухами. Тепер на цьому місці немає навіть фундамента храму, не можна віднайти й могили письменника. У Городківці на місці садиби мемуариста залишився дерев’яний паркан на кам’яному підмурівку, красива сторожка з білої цегли, які знаходяться навпроти Городківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, що стоїть дуже близько від того місця, де колись знаходився будинок Є. Івановського. А недалеко, на лівому березі річечки Лебедівки, яка впадає в Гуйву, стоїть невеликий кам’яний костьол Святої Клари. За 16 м від нього двометровий пам’ятний знак із шліфованого сірого граніту з написами:
S + P z Chjjeckich KLARA IWANOWSKA marszalkowa zytomierska ? 5/VI 1859 r. w Chalaimgrodku przez lat 70 IWАNОWSKI Eustachy-Antoni Heleniusz ostatni herbu „Lodzia” ? 24/VI 1903 r. W Chalaimgrodku przez lat 90
У 19-му ст. в селі була кам’яна каплиця Святої Клари, філія костьолу села Білопілля, збудована в 1818т р. Нагляд за нею здійснював Є. Івановський19. Біля каплиці К. Івановська освятила стелу з нешліфованого сірого граніту, як вдячна дружина пам'яті чоловіка Д.Івановського і дочки Фабіни, яка померла на тридцятому році життя. З цієї каплиці проліг останній шлях Є.Івановського з рідного села на вічний спочинок20. Старожили розповідають, що мати письменника, помираючи, частину грошей заповідала на будівництво костьолу в селі. Але син не міг його побудувати: на заваді стали тогочасні події. У період репресій проти польського дворянства у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку повстань 1831 та 1863 рр. у Польщі, у часи змагань польського та російського впливів, російське начальство не дало Є. Івановському дозволу на будівництво костьолу. Лише на початку 20-го ст. утиск римо-католиків послабився. Але Євстахія Дезидерійовича вже не було серед живих. Своїм спадкоємцям він заповідав виконати останню волю своєї матері. У 1913 р. на місці каплиці за проектом талановитого архітектора Е.Яблонського, завдяки досвіду будівничого А.Ходака, зусиллями майстрів та жителів сіл Халаїмгородка та Жерделів костьол був збудований. Він і тепер захоплює архітектурною довершеністю. В 1992 році в ньому знову стали правити службу Божу. Пам’ятний знак і костьол залишилися єдиними символами пам’яті про Євстахія Івановського.
Література:
1. Polski Slownik Biograficzny. T. X.- PAN, 1962. – S. 178. 2. Записано 18 лютого 2000 р. від Петра Тимофійовича Коцюка, 1955 р. народження, жителя с. Городківки, агронома. Його батько, Коцюк Тимофій Антонович, 1894 р.н., жив поряд з обійстям Є.Івановського і часто бачив того в дитинстві. 3. Записано 12 жовтня 2000 р. від Юлії Павлівни Шеленгір, 1922 р. народження, жительки с. Городківки, пенсіонерки. 4. Записано 15 червня 2000 р. від Василя Андрійовича Липнюка, 1925 р. народження, жителя с. Городківки, пенсіонера. 5. Бовуа Даніель. Битва за землю в Україні . 1863-1914. Поляки в східно- етнічних конфліктах. – К. ,1998.-С.198. 6. Eu-go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych. –T.1.- Krak?w, 1876.-S. 398. 7. Там само.- S. 399. 8. Там само. 9. Там само. – S. 137-156. 10. Про Алойзи Фелінського дивись: Єршов В.Напис на скелі // Пам'ятники України (Київ). - № 3. – 1986. – С. 50. (Про скелю А.Фелінського в Коростишеві); Єршов В. Із сторінок російсько-українсько-польських зв'язків. А.Фелінський і Г.Олізар на Україні // ІX республіканська славістична конференція. 12-14 травня1987 р. Великий Жовтень і розвиток духовної культури слов'янських народів. Т 2. – Одеса, 1987. С. 7-8; Єршов В. А.Фелінський і Волинь // Житомирщина крізь призму століть. – Житомир, 1997. – С.124-126; Єршов В. „Барбара Радзивілл” А.Фелінського у французькій і німецькій критиці першої третини XIX століття // Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки. Зб. наук. праць. – Хмельницький, Поділля, 1999. – С. 540-541; Єршов В. Життєдіяльність Алойзи Фелінсього і Густава Олізара на Волині. Учитель і учень // Польська культура в житті України. Історія. Сьогодення. Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції. Київ, 6-9 листопада 1997 року. – К., 2000. – С. 192-198. 11. Eu – go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych. – T. 1. – Krak?w, 1876. – S. 167-168. 12. Там само.- Т. 2 – Krak?w, 1876.- S. 284- 286 13. Там само.- Т. 1.- S. 262- 294.; Helleniusz Eu...go. Pamiantki polskie roznych czasjw. T. 2- Krak?w, 1882.-S. 477- 583. 14. Eu-go Helleniusz. Wspomnienia lat minionych.- T. 2- S. 509. 15. Eu – go Heleniusz. Wspomnienia lat minionych. T. 2. – Krakow, 1876. – S. 509 – 513. 16. Dobszewicz T. Wspomnienia z czas?w, ktore prze?y?em. – Krak?w, 1883. - S. 270. Про Фому Добшевича дивись: Єршов В. Фома Петрович Добшевич: curriculum vitae // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - № 2. – Житомир, 1998. – С.14 – 21. 17. Polski Slownik Biograficzny.- T. X.- S. 509. 18. Записано 2 березня 2000 р. від Анастасії Луківни Бойко, 1921 р. народження, житель-ки с.Білопілля Козятинського району Вінницької області, пенсіонерки. 19. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр . 66, арк. 83 зв. 20. Записано 16 квітня 2002 року від Качанівської Броніслави Феліксівни, 1920 р.н., жительки м.Нижній Новгород Російської Федерації, пенсіонерки. Вона народилася в Халаїмгородку, працювала вчителькою місцевої школи.
Іван Савицький, член Національної спілки краєзнавців України (с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
Нарешті весна, а з нею і посівна. З насінням аграрії закладають у землю зерна великих сподівань на щедрий урожай, на вагомі здобутки, на поліпшення добробуту кожної трудящої родини і країни загалом. У СТОВ «Хлібороб», яким я керую, 84 працівники (це у Степку і Корчмищах). Люди трудяться добросовісно, з розумінням, усвідомлюючи просту істину: є господарство - є робота, є зарплата як засіб існування. Станом на 1 січня ц.р. в нас 1899 гектарів майнових орендованих земель, в т.ч. 1679 га ріллі, 41,4 га сіножатей, 65 га пасовищ. Решта - водні плеса, болота, чагарники. Вся земля знаходиться за межами населених пунктів та використовується відповідно укладених та зареєстрованих договорів оренди. В господарстві є 580 голів ВРХ, з них 230 корів, 220 свиней. Господарюючи, не забуваємо, що, як колись до колгоспу, так тепер до СТОВу, люди звертаються за допомогою і підтримкою. Для цього маємо млин, пилораму, кузню, пункт осіменіння тварин, у коморі - продукти. Ми розрахувалися із сельчанами за оренду землі. Озимина в нас зеленіє на 410 гектарах - це пшениця, жито, ріпак. Подбали і про зелений конвеєр розпочнемо його з озимого жита, під яке на ці цілі відвели 18 гектарів. Весняну сівбу розпочали організовано. З осені зорали всі площі оборотними плугами під ярі зернові, кукурудзу, кормові і на випас. Техніки в нас вистачає. На посівній зайнято два Т-150 К, К-701, 5 - МТЗ-80, грузовики, а також 4 зернові сівалки «Євроком», 4 культиватори КПС, які працюють по два у зчіпках. Насіння всіх запланованих культур уже маємо. Пально-мастильних матеріалів припасли потрібну кількість. Якщо не вистачатиме, є домовленість із постачальником, який нам довіряє і доставить пальне з відстрочкою платежу. Учасники посівної забезпечені гарячим харчуванням. Синоптики запрогнозували складну весну, так що кожну погожу годину використовуємо найпродуктивніше. Не подумайте, що в нас все просто і нам так легко: скрізь і на все потрібні гроші. Для того, щоб купити міндобриво, розрахуватись за пальне, мусимо продавати молодняк ВРХ не тими категоріями, якими хотіли б. За цю худобу восени ми мали б великі гроші, зараз є чим годувати, але посівна - це святе, титм більше, що на допомогу чекати годі. Селянину, як нікому іншому, держава обіцяє багато. У 2007 році ми по-справжньому зраділи: ціни на зерно стали прийнятними, ми тішили себе, що зможемо купити техніку, добрива тощо. Але знову обвал: ціни на зерно вдвічі нижчі минулорічних, а на техніку, запчастини, міндобрива виросли в декілька разів. Зате молоко і м’ясо - дешеве. А обіцяного пального й добрив за зниженими цінами селяни так і не змогли придбати. Сільгоспвиробники цікавляться, чи будуть гарантовані дотації за посів озимини, ярини, високовагові категорії тварин, нарощування їх поголів’я. Селяни повинні заздалегідь знати, що сіяти і для кого, а на це має бути державне замовлення, державні ціни на зерно, а також часткове фінансування зерновиробництва. А в нас виходить: виростиш урожай, потім суши голову, куди його подіти. Тимчасом ловкі ділки з грошима видурюють його у селянина за безцінь, а потім наживаються на цьому. І на закінчення скажу ще про одну біду - кредити: хто взяв їх у доларах - поспівчуває іншому. Краще мати своє, ніж позичати, але треба старатись дожити до таких часів. Хлібороби не вичікують обнадійливих перемін - вони сьогодні на весняному полі, щоб мати хліб і до хліба. І я вдячний їм за це.
Петро Юянець, голова СТОВ "Хлібороб", с. Степок Андрушівська районна державна адміністрація
Село Городківка Андрушівського району знаходиться на порубіжжі Житомирщини й Вінниччини. Воно розкинулося на правому березі річки Гуйви, яка утворює тут чергу похилих берегів, а під селом розливає води широкого ставу. Село не згадується в жодному літописі, в його теперішній назві сучасний обиватель навряд чи знайде відгомін історичних подій. І лише вулиці села, його кутки, рівнини і діброви, неглибокі виломи Гуйви залишаються вічними німими свідками його загадкової минувшини. Вихори подій ХХІ століття назавжди відносять від нас трагічні сторінки історії Городківки, на яких закарбовані біль, кров і потрясіння його жителів. Історія поселення, яке було на місці нинішнього села, оповита переказами. За одним із них, воно вже існувало в добу Київської Русі і мало назву Китайгородок. Городище було обкопане ровом, сліди якого збереглися до нашого часу. Стіни з частоколу обплітали лозою, яку тут називали китою. Звідси й назва – Китайгородок. Мабуть, у другій половині ХІХ століття цей переказ чув і Л.Похилевич, якому назва нашого Китайгородка стала відомою „по преданию местных жителей”. Відомим є також переказ, почутий жителями села в другій половині ХІХ століття від односельчанина Є.Івановського – польського мемуариста й історичного публіциста, який мав старовинний архів, що містив важливі відомості про минуле околичних земель. На протязі життя кількох поколінь він передавався з уст в уста і засвідчує людську гідність та нескореність наших пращурів. Після поневолення нашого краю монголо-татарами жителі Китайгородка були в околиці єдиними, хто відмовлявся платити данину. Тоді загін розлюченого баскака зігнав їх у тій частині села, яка тепер називається Голиші, і безжально порубав. Людська кров текла до річки Гуйви. Ті з людей, що вціліли, від жаху повтікали жити в сусідні села. Відтоді Китайгородка не стало. Перші історичні відомості про Великі Жерделі (таку назву мало село) за часів литовського панування на українських землях подає Е.Руліковський (1825-1900 р. р.), учений-історик Правобережної України. Він стверджує, що село називалося так сотні літ. Першими відомими його власниками стала родина Лозовіцьких з Брестського повіту Литви, де володіла родовими Лозовицями. За „криваві вислуги”, тобто за бойові, заслуги Лозовицькі одержали від великого литовського князя простір землі вздовж річки Гуйви, межуючий, з одного боку, з Гальчином (нині Бердичівського району, а з другого – з Білопіллям (тепер Козятинського району Вінницької області). На цій території знаходилося шість сіл, серед них були Велика Звиняча і Мала Звиняча, Малі Жерделі (тепер с. Жерделі) та Великі Жерделі, які стали резиденцією землевласників. Навесні 1482 року велика татарська орда на чолі з кримським ханом Менглі-Гіреєм за намовою московського князя Івана ІІІ Васильовича вчинила похід на Київщину, захопила і зруйнувала Київ, потім кілька літ безборонно пустошила Поділля і Волинь. Як зазначав М.С.Грушевський, спустошення було далеко гіршим, ніж за часів Батия. Вся Україна наповнилась невільницьким плачем. У перший же рік татарської навали всі шість сіл, що належали Лозовіцьким, зазнали спільної долі разом з цілим краєм. Населення було винищеним або забраним в полон, а села перетворилися в „селища”, тобто порожні місця колишніх сіл. З того часу Лозовіцькі ніколи не поверталися в українські землі з Литви. Разом з Великими Жерделями, спаленими руками нападників, пішов з димом і їх дім, а з ним – грамоти і надання, що служили їх родині. З того часу майже 130 років село було безлюдним і здичавілим, стоячи обабіч Чорного шляху , яким користувалися татари для нападів на Західну Україну й Польщу. Лозовіцькі не переймалися відродженням життя в селі, його заселенням. Та, не зважаючи на це, ця земля стала ареною запеклої боротьби за право нею володіти. Нелюб Гринковіч-Лозовіцький просив польського короля Олександра, який був одночасно й великим литовським князем, підтвердження на право володіння спадщиною вздовж річки Гуйви і, одержавши королівський привілей, записав цю спадщину на свого сина Лукаша. Водночас житомирські шляхтичі накинули оком цей „дикий степ” і стали його захоплювати. Лукаш Лозовіцький був сучасним королівським дворянином і перебував на службі. Дізнавшись про те, що його порожню спадщину вже прибрано до рук, він звернувся зі скаргою до польського короля Сигізмунда І, який, уважно вивчивши справу, видав присуд, аби власність повернули господареві. Проте й надалі ті порожні простори землі продовжували бути лише номінально успадкованою власністю. У 1545 році проводилася ревізія Житомирського замку. Ревізори біскуп Хвальчевський і Лев Потей викликали всіх землевласників, які межували за стіною житомирського уряду, щоби ті вказали межі своїх земель. Багато поміщиків не з'явилися на цей виклик, в їх числі був і Лукаш Лозовіцький, який тоді був на господарській закордонній службі. Тож ревізори розсудили, що ці землевласники або ж загинули від татар, або вмерли, не залишивши нащадків. Власність їх, як не успадковану спадщину, записали до реєстру Житомирського замку. Повернувшись до краю з-за кордону, ображений Лукаш подав скаргу про захоплення своїх земель королеві Сигізмунду Августу, і той у 1547 році наказав повернути „шість порожніх селищ” Лозовіцькому. Син Лукаша Лозовіцького, Андрій, виконував особливі доручення польського короля Стефана Баторія. Іноді він звертався за допомогою до запорозьких козаків. Ставши спадкоємцем Великих Жерделів, він пустив їх за правом застави за 30 кіп литовських грошей Ф.Тишкевичу. З новим власником села багато літ ворогував сусідній князь з Котельні Кирик Ружинський. Він походив з литовського князівського роду, що оселився на Волині й Київщині. У 1585 році перебував на Запорозькій Січі, брав участь у поході запорожців проти татар (М.С.Грушевський вніс його до списку українських гетьманів за 1585 рік разом з Михайлом Ружинським). У 1594-1596 роках під час повстання С.Наливайка очолював передовий загін польських військ, який вів бої проти повстанців на Київщині. Колишній козацький ватажок горів бажанням помститися козакам за те, що ті збунтували і покозачили Паволоцьку волость, де були його маєтки. У квітні 1596 року його загін був розбитий військами С.Наливайка і запорозького гетьмана М.Шаули під Білою Церквою. Вчасно наспів С.Жолкевський з допомогою і виручив К.Ружинського з біди. У ті часи чвари між панами, князями супроводжувалися нападами, розбоями і грабунками, що були їх буденними справами. Тому й К.Ружинський силоміць захопив усю територію шести пустих сіл і на посаді давніх Великих Жерделів побудував містечко, посадивши там кілька десятків своїх підданих. У невеликій новій колонії він збудував маленький замок і забезпечив охорону жителів. Наспіх закладене містечко володар і назвав відповідно – Скоргородком. Звичайно, К.Ружинський був людиною своєї епохи, коли справедливість нерідко визначалася силою. І хоч поява Скоргородка була утвердженням його сили і заможності, проте саме він першим на протязі сотні літ став відроджувати життя на місці Великих Жерделів, яке вже стало урочищем. Та невдовзі поселення і замок, так швидко створені, зникли, тому що Ф.Тишкевич також силою відібрав власні володіння, населення розігнав, а замок знищив. Олександр Лозовіцький, син Андрія, якому від батька перейшла спадщина, по суті згубна, загублена у дикому степу, постарався якнайшвидше її позбутися. Тому він у 1608 році продав її Іванові Бжозовському. Та над цією землею ніби навис фатум. Її долею ніхто не хотів перейматися. Невдовзі вона була перепродана Єжему Завіши, а той у 1610 році продав її за 12 тисяч золотих княгині Софії Ружинській. С.Ружинська була дружиною Романа Ружинського (1575-1610), нащадка вже названого відомого роду, великого землевласника, політичного авантюриста. Він був командувачем загонів Лжедмитрія ІІ. Весною1608 року очолював військо, яке складалося з 4 тис. поляків і 3 тис. запорозьких козаків. Тоді ж між Орлом і Болховим він двічі розбив і розсіяв царську рать, керовану Д.Шуйським і В.Голіциним. У 1609-1610 роках брав участь у поході польських військ на Москву. У квітні 1610 року його не стало. Того ж року молода вдова пустила Скоргородок правом застави Гельжбеті Халаїмовій. До речі, незабаром, 20 січня 1611 року, вона віддає в посесію на 3 роки і село Жерделі (колишні Малі Жерделі). На той час село вже було заселеним. На території колишнього Скоргородка піддані селяни по-новому забудовувалися, по-новому розробляли ниви. І назвали село Городком. Цікаво, що так і донині називається центральна частина Городківки. Мешканці села жили в халупах. Вирощували пшеницю, жито, просо, овес, гречку, горох. З овочевих культур садили капусту, цибулю, ріпу, пастернак, буряки. На подвір'ях була птиця: гуси, качки, кури. Займалися бортництвом, у річці Гуйву ловили рибу („селедці”). Мали коней. Останнє вказує на те, що городківчани не були зовсім убогими. Адже в той час звичайного робочого коня можна було виторгувати на базарі в Котельні за сорок польських золотих, клячу – за тридцять. Засвідчує це, а також говорить про те, що в селі було немало жителів, судова справа від 01. 01. 1611 року. У ній пані К. Вільжина позивається до Г.Халаїмової за те, що за наказом останньої урядник Ст. Крюковський зі слугами і жителями Городка наїхав на ґрунти й сіножаті К.Вільжиної в с. Гальчин. Урядник зібрав кількасот (!) возів у Городку, на яких селяни перевезли до села награбованого сіна гальчинської власниці та її підданих у загальній кількості 580 возів. Ця судова справа є унікальним історичним документом – документальною писемною згадкою про сучасну Городківку, яка переносить на 113 років назад свідчення „Історії міст і сіл Української РСР. Житомирська область” про те, що село відоме з 1724 року. Інтерес до історії села поглиблює ще інший, не менш важливий документ, - протестація (скарга) до Житомирського гродського суду за 6 лютого 1635 року пана Яна Замойського, власника містечка Вчорайшого і села Лебединці, який скаржиться на „урожоних” братів Валер'яна і Марка Халаїмів, які „мають право на добро” (тобто на власність) села Халаїмгородок від княгині Софії Ходкевич (таке прізвище мала С.Ружинська після повторного шлюбу). Ми приходимо до думки, що це були сини Г.Халаїмової. Він скаржиться на них за те, що ті „ґвалтівним способом” привласнили ґрунти, луки, сіножаті й ліси, що належать Вчорайшому й Лебедицям, переступаючи окреслені халаїмгородські границі. Віхами цих меж були: Чорний шлях, який тут називали ще Коломийським, Лебедине озеро і Пробита могила. Отож, Валер'ян і Марко Халами були синами свого часу: коли відчували більшу силу, то грабували слабших, роблячи набіги на їхню маєтність. У цій протестації село називається Халаїмгородком, тобто матеріалізується твердження Е.Руліковського про те, що Халаїми нав'язали своє прізвище Городку. Це був неадекватний вчинок шляхтичів у період „прізвищної революції”, коли все відбувалося навпаки: власник населеного пункту зазвичай позначав своє прізвище від його назви. Більше того: цей документ уточнює припущення історика про період перейменування Городка на Халаїмгородок. Він пов'язував цю подію з першою половиною XVІІІ століття, коли нащадки колишніх заставників Халаїмів повернулися до опустілого села і, узурпувавши титул спадщини, почали суперечку, а потім і судовий процес з новими власниками – згасаючою родиною Конецпольських. І лише в 1744 році, коли Халаїмгородок було присуджено останнім, Халами відступилися від села. І, нарешті, з протестації ми дізнаємося, що Чорний шлях проходив між сучасними Городківкою і Лебедицями. Вчинки Халаїмів не свідчать про їх розбишацький норов: так поводила себе тогочасна шляхта, бо хто відчував більшу силу, той намагався отримати і більшу власність будь-якими засобами і способами. Брати недовго володарювали в селі, бо княгиня С.Ружинська незабаром продала його київському воєводі Т.Замойському. Під час національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького околиця Халаїмгородку була шляхом, де воюючі сторони кілька разів вели наступ. Так, у травні 1649 року тут проходило стотисячне військо Б.Хмельницького і його союзників татар у напрямі на Бердичів, а потім на Старокостянтинів. Це був відомий Зборівський похід, перемога в якому ще вище піднесла славу українського гетьмана як великого полководця. Під час Хмельниччини село не раз зазнавало грабунків підрозділів польської армії, каральних набігів шляхетських загонів. Багато мешканців Халаїмгородка було знищено, ті ж, хто залишилися живими, розбіглися, покинувши рідні домівки. Село стало порожнім і здичавілим. Е.Руліковський зауважує, що в запису за 1683 рік стверджується, що, поряд з Халаїмгородком, такою була доля всіх сіл біля Ружина і Паволочі. Щоб уявити тогочасну картину жахливого стану і вигляду нашого краю, звернемося до спогадів С.Величка, відомого українського літописця: „ Роздивившися, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля і розлогі долини, ліси і великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – він був перед війною Хмельницького мов би друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я ... в різних місцях багато людських кісток сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: „Хто вони?” Надивився я того всього ... порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею, бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші!” І лише близько 1700 року століття знелюдніле село стало поволі заселятися. Так протягом своєї багатовікової історії воно, як міфічний птах Фенікс, не раз умирало й знову оживало, змінюючи свою назву. Востаннє воно відродилося після Великої Вітчизняної війни і в 1946 році було перейменоване в Городківку, зберігши в імені своїм коріння, що сягає глибокої давнини.
Література:
1. Похилевич Л.И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – Біла Церква: Видавець О.Пшонківський, 2005. – С. 226. 2. Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1880. – T. 1. – S. 540. 3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ - Львів, 1913. – С. 172. 4. Eu –go Heleniusz (Iwanowski E.) Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione. – T. 3. – Krak?w, 1902. – S. 254. 5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ - Львів, 1913. – С. 523. 6. Там само. С. 212. 7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – С. 139. 8. Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року. Підгот. до вид. А.М.Матвієнко, В.М.Мойсієнко. – Житомир, 2002. – С. 29. 9. Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. – К., 1973. – С. 143.
Іван Савицький, член Національної спілки краєзнавців України (с. Городківка Андрушівського р-ну Житомирської обл..)
Андрушевка. Парк Терещенка. Весна Андрушівка. Садиба Терещенка. Весна Andrushivka (Zhitomir region, Ukraine). Spring
Відео розміщено на різних відеохостінгах, тому перегляд відеороліків можливий з різною якістю. Оригінали відеороликів виготовлені в телевізійному стандарті PAL 720x576x25, стереозвук та придатні для перегляді на ПК чи побутовому DVD-програвачі.
Андрушівський район розташований в південно – східній лісостеповій частині Житомирської області. Територія району займає 95,647 тисяч гектарів. Сільськогосподарські угіддя становлять – 76,061 тисяч гектарів , з них орних земель – 63,645 тисячі гектарів, сінокоси і пасовища – 7,246 тисячі гектарів, багаторічні насадження – 1,087 тисяча гектарів. Сільськогосподарські угіддя району включають різноманітні ґрунти, але переважну частину території складають родючі ґрунти. В південно-західній частині переважають чорноземи, а в північно-східній – сірі лісові.
Одним із факторів ефективного використання земель являється розмір землекористувань. За період проведення земельної реформи в районі було сформовано господарські структури, засновані на різних формах власності і господарювання та з різними розмірами землекористувань. Тим самим були створені передумови для розвитку підприємництва в сільському господарстві.
До земель державної власності зараз відносяться 34,665 тис.га. або 36% території району. Землі приватної власності становлять 60,982 тис.га (64%).
На сьогодні в районі є 39 сільськогосподарських підприємств різних форм власності, працює 45 фермерських господарств та 2 сільськогосподарські кооперативи, які орендують землю у жителів району та місцевих громад.
Одним із провідних сільськогосподарських підприємст в районі є приватне підприємство "Імпак" (директор Маліновський Сергій Васильович), яке спеціалізується на вирощуванні зернових, картоплі, овочів та олійних культур (ріпак). Воно орендує 2638,46 га.сільськогосподарських угідь по Великомошківецькій, Гальчинській, Забарській, Маломошківецькій, Нехворощанській сільських радах та по Андрушівській міській раді. У ПП «Імпак»,яке використовує сучасну техніку та технології, урожайність овочів в 2008 році склала 500 центнерів з гектара, а моркви - більше 800.
ТОВ "Спіка"(засноване підприємством-резидентом Російської Федерації) займається вирощуванням зернових культур. Станом на початок 2009 року орендує 4046,31га.сільськогосподарських угідь в нашому районі по Великомошківецькій, Глинівецькій, Забарській, Зарубинецькій сільських радах.
ТОВ Укр-Агро РТ (підприємство засноване підприємством-резидентом Естонської республіки) спеціалізується на вирощуванні зернових культур. Станом на 01.01.2009 року орендує в межах району 7170,81 гектарів сільськогосподарських угідь по Бровківській, Лебединецькій, Любимівській, Міньківецькій та Мостівській сільських радах.
Великі площі сільськогосподарських угідь (7544,19га.) по 9 сільських радах орендує ПСП Агрофірма "Світанок"(с.Ковалівка Київської області), яка спеціалізується на вирощуванні зернових культур та цукрового буряка. Враховуючи те, що діяв квотний принцип вирощування буряків та виробництва цукру, посіви їх були сконцентровані лише на землях, які орендує Агрофірма «Світанок». Посівна площа даного господарства в 2008 році становила 1741 га. Даним господарством вироблено біля 50 тисяч тонн цукросировини при середній урожайності 290 центнерів з гектара.
Не можна не відмітити ПОСП "Надію", яке утримує птахівничу ферму на власній кормовій базі. В 2008 році дане підприємство орендувало 855,7683 гектарів сільськогосподарських земель по Андрушівській міській та Зарубинецькій сільській радах.
Особливе місце в районі займають фермерські господарства. Серед них провідне місце займає СФГ "Демитра", яке використовує 456,37 га. сільськогосподарських угідь різних форм власності. У цьому фермерському господарстві займаються вирощуванням овочів, картоплі, зернових культур. Вони мають другий в Україні, по величині, урожай гібридів капусти швейцарської фірми «Сингента» в 2008 році.
СФГ "Шателюк" використовує 1076,26 гектарів сільськогосподарьких угідь, СФГ "Січ" – 278,21га., СФГ "Шевченківське" – 800,54 га., станом на 01.01.2009 року. Дані підприємства займаються вирощуванням зернових культур.
В цілому по району за 2008 рік, в розрахунку на 100 гектарів сільськогосподарських угідь, на 19 % зросло її виробництво.
Пристойні результати у землеробстві можливі лише за наявності надійного забезпечення технікою. Сільгосппідприємствами району придбано 53 одиниці високопродуктивної техніки, на загальну суму більше 25 мільйонів гривень. Найбільше технічних засобів закупили товариство «Укр агро РТ», приватне підприємство «Імпак», ПОСП «Надія».
Але не буває і без проблем. Наявність складної процедури та високої вартості надання послуг при реєстрації, перереєстрації та внесенні змін до договорів оренди земель сільськогосподарського призначення ускладнює юридичне оформлення землекористування та унеможливлює своєчасний обробіток угідь. Непроста фінансово-економічна ситуація вимагає від кожного керівника господарства шукати шляхи підвищення економічної ефективності господарювання.
На сьогодні можна зробити висновок, що лише врегулювання земельних відносин на новому законодавчому рівні, сприятиме стабільності та ефективності функціонування системи сільськогосподарського землекористування, зорієнтованої на вирішення питань продовольчої безпеки країни, досягнення добробуту громадян і розвиток сільських територій, вирішуватиме найпроблемніші питання формування цивілізованого ринку земель сільськогосподарського призначення.
Володимир Радецький, Начальник відділу Держкомзему в Андрушівському районі
Павел Степанович Федорчук (16 февраля 1914, Ивниця - 24 февраля 1979, Москва) - Герой Советского Союза, в годы советско-финской войны командир взвода отдельного саперные батальона 62-й стрелковой дивизии 13-й армии Северо-Западного фронта, лейтенант.
Биография
Народився 16 лютого 1914 року в селі Івниця Андрушівського району Житомирської області. Українець. Родился 16 февраля 1914 года в селе Ивниця Андрушевского района Житомирской области. Украинец. У 1936 році призваний в ряди Червоної Армії. В 1936 году призван в ряды Красной Армии. У 1939 році закінчив курси молодших лейтенантів. В 1939 году окончил курсы младших лейтенантов. Учасник радянський-фінської війни 1939—1940 років. Участник советско-финской войны 1939-1940 годов. Член ВКП(б) /КПРС з 1940 року. Член ВКП (б) / КПСС с 1940 года.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1940 року за відвагу і мужність, проявлені в боях з білофіннами лейтенанту Павлу Степановичу Федорчуку присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 361). Указом Президиума Верховного Совета СССР от 7 апреля 1940 года за отвагу и мужество, проявленные в боях с билофиннамы лейтенанту Павлу Степановичу Федорчук присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда» (№ 361). В 1941 році закінчив курси удосконалення комскладу інженерних військ. В 1941 году окончил курсы усовершенствования комскладу инженерных войск. Напад нациської Німеччини на СРСР застав П. С. Федорчука на будівництві зміцнень на Західному Бузі. Нападение нациськои Германии на СССР застал П. С. Федорчука на строительстве укреплений на Западном Буге. Його рота вступила в бій з фашистами в першу ж годину війни. Его рота вступила в бой с фашистами в первые же час войны. У Сталінградській битві П.С.Федорчук брав участь вже на посаді заступника командира 14-го гвардійського мінно-саперного батальйону. В Сталинградской битве П.С.Федорчук принимал участие уже в должности заместителя командира 14-го гвардейского минно-саперные батальона.
Пізніше Федорчук командував понтонно-мостовим батальйоном. Позже Федорчук командовал понтонно-мостовым батальоном. Його сапери забезпечили переправу радянських військ на річках Сейм, Десна, Дніпро, Тетерів. Его саперы обеспечили переправу советских войск на реках Сейм, Десна, Днепр, Тетерев. У квітні 1945 року 85-й понтонно-мостовий батальйон під його командуванням наводив мости на Одері і Шпреї, на річковій системі каналів «Хавель» в районі Потсдама і Бранденбурга. В апреле 1945 года 85-й понтонно-мостовой батальон под его командованием наводил мосты на полу и Шпреи, на речной системе каналов «Хавель» в районе Потсдама и Бранденбурга.
С 1946 года подполковник П.С.Федорчук - в запасе. Працював начальником Московського міського управління хлібопродуктів. Работал начальником Московского городского управления хлебопродуктов. Жив в Москві. Жил в Москве. Помер 24 лютого 1979 року. Умер 24 февраля 1979 года. Похований в Москві на Кунцевському кладовищі. Похоронен в Москве на Кунцевському кладбище.
Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями. Награжден орденом Ленина, двумя орденами Красного Знамени, двумя орденами Отечественной войны 1-й степени, двумя орденами Красной Звезды, медалями.
2008 рік став стабілізуючим у тваринницькій галузі району.
Минулорічні показники по поголів’ю худоби, виробництву та реалізації тваринницької продукції майже не відрізняються від показників 2007 року. Але є й позитивні напрацювання у розвитку галузі. Незважаючи на те, що три сільськогосподарські підприємства ліквідували молочно-товарні ферми (СТОВ “Українська Агропромислова група” с. Старосілля, де утримувалося у 2007 році близько 200 голів ВРХ, ВАТ “Андрушівське” та СТОВ СП “Спіка”, де нараховувалося відповідно 90 та 600 голів великої рогатої худоби), в цілому по району вдалося утримати майже на рівні минулорічного поголів’я ВРХ і наростити корів молочного напрямку продуктивності на 81 голову. Завдяки державній фінансовій підтримці, яка надавалася у 2008 році за приріст поголів’я корів молочного та м’ясного напрямку продуктивності, у семи господарствах збільшилося загальне поголів’я корів на 315 одиниць. П’ять господарств отримали по даній постанові близько 900 тисяч гривень спеціальної дотації. Для покращення генетичного потенціалу великої рогатої худоби у СФГ “Шателюк” с. Волосів створений та пройшов державну атестацію і реєстрацію племінний репродуктор по розведенню Української чорно-рябої породи ВРХ молочного напрямку продуктивності, який в недалекому майбутньому зможе реалізовувати нетелі та племінний молодняк для поповнення основного стада корів в господарствах району. В районі впроваджуються інвестиційні проекти для розвитку тваринницької галузі. В даний час проводиться реконструкція Котівського відгодівельного комплексу, де у 90-х роках проводилася відгодівля великої рогатої худоби. На сьогодні цей об’єкт перепрофільовується у свинокомплекс, де планується утримувати понад 20 тисяч свиней. Слід відмітити, що стабільний розвиток тваринницької галузі забезпечується завдяки наполегливості і вмінню господарювати більшості наших керівників сільськогосподарських підприємств. Найкращі із них це: Срібний Борис Романович із СТОВ “Старокотельнянське”, головний зоотехнік цього ж господарства Ружицький Олександр Теофанович; Клименко Володимир Борисович із СТОВ “Добробут” с. Волиця; Юянець Петро Володимирович із СТОВ “Хлібороб” с. Степок; Шателюк Іван Іванович із СФГ “Шателюк” с. Волосів. У цих господарствах стабільно утримується значна кількість великої рогатої худоби, в тому числі молочне стадо, розвивається свинарська галузь. Значний вклад у розвиток тваринництва вносять рядові працівники, які своєю напруженою, наполегливою і нелегкою працею, сумлінним ставленням до роботи щоденно примножують здобутки господарств. Це доярки Миронюк Г. А, Ткачук К. А., свинарка Аврамець Н. А., телятниці Ревчук В. П. та Моргун Н. А. із СТОВ “Старокотельнянське”, доярка Васільєва Р. М. із СФГ ”Шателюк”, доярка Шпакович В. С. із СТОВ “Добробут”, доярки Юрчук С. О., Мисник Т. А., телятниці Гебрич В. О. і Оселедчук В. Ф. із СТОВ “Хлібороб” та багато інших трудівників ферм. Низький уклін їм за сумлінну працю.
Віталій Весельський, начальник відділу організації виробництва, переробки та маркетингу сільськогосподарської продукції управління АПР Новини Андрушівщини