Прикладом такої подяки і шани стала зустріч, що відбулася в минулу суботу, 17 квітня, в Андрушівській обсерваторії. У 9-ту річницю свого існування цей заклад покликав у гості друзів, яких поєднало зоряне небо над Андрушівкою. Серед них - і родини Гринишиних та Маліновських, відомих андрушівських благодійників, перелік добрих справ котрих займає не одну сторінку. Кульмінацією вечора дружби стало офіційне повідомлення про першу малу планету, яка названа в честь видатних людей Андрушівки. Зважаючи на велику відповідальність бути першим серед перших, колектив обсерваторії вирішив відкрити «галерею зоряної слави Андрушівки» малою планетою, яку зареєстровано в Міжнародній астрономічній спілці на честь дружби двох великих андрушівців - Євгена Гринишина та Сергія Маліновського. Директор обсерваторії Юрій Миколайович Іващенко під час вручення пам’ятних свідоцтв зачитав офіційну цитату з реєстру Міжнародного центру малих планет (Гарвард) про астероїд 207899 GRINMALIA, яку кожен може віднайти в мережі Інтернет (http://www.cfa.harvard.edu/iau/lists/MPNames.html). «Євгеній Гринишин (р.н. 1956), власник цеху з оброки каменю, та Сергій Маліновський (р.н. 1964), фермер, є сусідами Андрушівської обсерваторії. Вони постійно надають безкорисну допомогу в будівництві, реконструкції під’їзної дороги, а також в організації транспорту та харчування учасників наукових зустрічей, які регулярно проводяться в обсерваторії». Лаконічність наведеної цитати пояснюється тим, що Міжнародна комісія з номенклатури небесних тіл вимагала доказів, що номінанти на назву малої планети мають заслуги загальнолюдського значення. У цьому розумінні, на думку членів комісії, благодійництво саме по собі не є достатньою підставою. Натомість допомога науковому закладу, який активно працює над поповненням скарбниці знань людства, є вагомою. З цією урочистою подією в житті Євгена Ярославовича та Сергія Васильовича від усієї душі вітали запрошені гості, зокрема голова райдержадміністрації Катерина Іванівна Курсон, яка побажала всім присутнім сили, здоров’я і успіхів у повсякденних турботах на благо рідного краю та України. Здавалося, що навіть небо, яке несподівано прояснилося, радо вітало усіх. Урочиста подія не стала на заваді роботі: співробітники обсерваторії тієї ночі вели спостереження за кометою, яка напередодні несподівано вибухнула в далеких просторах Сонячної системи.
Марія Олексюк
Новини Андрушівщини
З автором цієї публікації ми земляки: коли я народилась, Віра Антонівна Коток уже вийшла заміж у сусідні Міньківці. А рідному обійсті – давно стоїть нова хата, але в ній живуть чужі люди – померли Котки. Діти дітей – онуки, правнуки живуть, де кого доля приголубила. А віра Антонівна, яка вже розміняла девятий десяток, все рівно серцем лине до рідної Лісівки, спілкується по телефону із знайомими ровесниками, а чи їх дітьми. Щаслива нагода звела мене з цією доброю жінкою, я заслухалась її розповіддю про минуле і порадила написати до газети. Так і зявилась ця публікація, за яку, думаю, читачі будуть вдячні автору.
Лідія Наконечна.
Збігають роки, як весняні струмки. На моєму особистому календарі їх уже 80. Скажете, багато? Можливо, й так. Але вони всі такі дорогі, незабутні - спогадами долинеш до кожного. Вони, роки, то гріють душу милим дитинством, то тривожать і печалять за втраченими назавжди дорогими серцю людьми. У мене було налякане, обстріляне війною дитинство. Народилась у Лісівці, в сім’ї нас було троє - я та старший і молодший брати Ваня й Володя. Того світлого й теплого червневого дня ми чекали батьків з базару, вони мали привезти нам хоч якісь гостинці. Коли бачу, йде наша мама заплакана. «Війна, - каже, - почалася, - а це значить, що заберуть на фронт батька, а, може, й Ваню». Невдовзі через село вже гнали корів, овечок. Йшли групи солдат по 5-10 чоловік - поранені в руки, ноги, на милицях. Батько казав, що так добиралися вони ближче до Києва. Якогось дня ми дуже злякалися, як налетів німецький літак і почав поливати кулями колону солдатів. Бідні хлопці розбігалися, хто куди. Корови ревли, овечки бекали, не знали, куди їм подітися. Я з дворічним братиком Володею забігла аж на берег і там сховалися у лозах. В липні німці вже були в Андрушівці, мали там управу, а в нашому селі правили староста і комендант, знайшлися і поліцаї-добровольці. Першого вересня в райцентрі навіть відкрили школу і я із своїми ровесниками пішла у 5-ий клас. Вчителькою була Любов Миколаївна. Вранці на урок заходили вчителька, яка говорила по-німецьки і хотіла, щоб і ми теж відповідали їй так же, а також батюшка і німець здоровенний, на кашкеті - орел. Він шварготів, а вчителька перекладала, що Гітлер добрий, він завоює весь світ. Від цього наші дитячі серця ледь не розривалися від страху. З ляку ту німецьку можна було вивчити навіть за 3 місяці, але в жовтні школу закрили, туди поселили ворожих солдатів. В селі нашому, як і скрізь, вводились нові порядки. В сім’ї, де двоє і більше дітей, одного відбирали на роботу в Німеччину. Пройшло два набори, а за третім горе не обминуло і нашу хату - в списки внесли нашого Ваню. Скільки вдома було сліз і горя. Добре, що знайшли хлопця, який згодився поїхати замість Івана. Дні в окупації тягнулися довго, наче роки. В людей все забирали, але нічого не давали. Натомість німці та поліцаї знущалися з жителів і цим потішалися: зловлять чоловіка або хлопця, приведуть ввечері до управи і після пиятики б’ють, скільки хочуть. Молодь ховалася по лісах та дібровах - хто де міг. Після поразки під Москвою німці геть озвіріли, їм всі здавалися партизанами. А коли фашисти зайняли Київ і пішли далі на схід, багато наших солдатів залишилося по селах. Якось наш батько привів додому молодого парашутиста. Довго ми переховували і Ваню, і цього солдата, якого звали Сенею. Пізніше, щоб злі язики не виказали хлопця німцям, його оженили на сільській дівчині Туні. Безвихідь змушувала хлопців і дівчат шукати зв’язки з партизанами. Наш Ваня, а з ним Геннадій Ленський і Степан Пастовенський стали зв’язковими у партизанському загоні імені Чапаєва, що діяв у Коростишівських лісах. Мене брали на допомогу. У Лісівці на колгоспному подвір’ї стояв зерновий магазин на палях. В мене були дуже гарні коси. Хлопці заховають в них записку, вдягнуть мене у мамину свитку. Я ту записку покладу в умовлене місце - запхну у стовпчик і назад, де мене вже ждуть. Так зв’язувалися з партизанами. Одного дня приходить німецький комендант, наш же сільський дядько, і каже, що в поліцію треба дати на службу молодого гарного хлопця, такого, як наш Ваня. Мама в сльози, що люди скажуть. До нас прийшов Сенька і батьки домовились, що він піде на службу в поліцію замість Вані, лишалось тільки вговорити коменданта. Так і зробили. Брат мій залишився зв’язковим і передавав партизанам дані, одержані від Сені: коли будуть ловити молодь для відправки в Німеччину, коли корови забиратимуть, які плануються каральні операції. Німці почали зганяти людей до недобудованої конюшні, повісили брами і замки, начебто для якихось породистих рисаків. А люди відчували тривогу і страх. Вже горіли села за Івницею. Фашисти за кожну велику поразку - як от під Москвою, Сталінградом, мстили мирним жителям окупованих територій. До нас в село та в сусідні - Тарасівку, Зарубинці, наїхало багато фріців. Сенька забіг до нас і сказав, що це каральний загін, можуть спалити село і людей. Мама хрестилась і казала батькові, що то не конюшню, а душогубку для людей зробили. Посходились сусіди, вирішили йти до коменданта і старости, щоб упросити німців не палити село, що, мовляв, самі будуть охороняти його від партизанів і не допустять їх сюди. Села наші вціліли, за що жителі в серцях дякували і зв’язківцям, і молодим хлопцям-підпільникам, котрі підривали сили ворога з тилу. А перед цим якось пізно ввечері, коли ще молодь не розійшлася з вечорниць, а поліцаї спали, до клубу підійшла група невідомих. То були партизани. Всі порозбігались, а нашого Ваню вони забрали з собою, щоб показав їм дорогу до Івницького лісу. Брат і сам тієї дороги не знав, але мусив іти. Повернувся під ранок втомлений, мокрий. Розказав, що довів він хлопців до Котельнянського яру і відпросився повернутися, бо як не знайдуть його вранці в селі і хтось розкаже, що він повів партизанів, фашисти розстріляють всю родину. Комендант прийшов до хати того ж дня, йому вже донесли, де був Ваня. - Я зроблю витримку,- сказав мамі, - але якщо хтось скаже німцям про вашого хлопця, всіх відвезуть на Демченку як партизанську сім’ю. Одного вечора прийшов Сеня, розказав, що наші війська вже під Києвом, попрощався і пішов на Тарасівський ліс. Люди дослухалися до канонад, дуже хотіли побачити своїх солдат. І нарешті дочекалися. Я із-за тину побачила, як з боку Зарубинець рухалися танки. Перший біля Дідківських розвернувся і почав стріляти в напрямку Андрушівського моста. За ним - решта. Вже біля хати, на городі, танкісти повилазили з машин, посідали на броню - хто в німецькому одязі, хто із зіркою на пілотці, - замучені, невмиті, тільки очі світяться радістю. Ми всі - до них, цілуємо одне одного. Один танкіст, вибравшись з машини, втомлено посміхнувся, смикнув мене за косу. Тато посадив мене на гусеницю, танкістам приніс квасу. Мама просить до каші, вгощає капустою з огірками, але без хліба, бо нема. А солдати свої пайки повиймали, ще й нас хлібом пригостили.
В ЦЕЙ ЧАС прийшов із сусідньої вулиці Маніло Магола і сказав, що міст на Андрушівку замінований, без саперів не обійтися. Він поїхав з танкістами і показав, де закладалися міни. Після розміновування поїхали через міст танки, машини, прорвалася піхота. Цілу ніч гуркотіло в напрямку Старої Котельні - там наші частини здобували черговий рубіж, відтискуючи ворога на захід. На ранок в селі окопались піхотинці-зенітники. Але невдовзі налетів німецький літак-розвідник і скоро на Лісівку почали падати бомби. Я з ляку сховалася під ліжко. Ваня забіг до хати, вхопив мене за руку і ми побігли до окопу, де були мама з маленьким Володею і багато солдатів. Літак кинув бомбу, яка впала біля нашої хати. Дим, порох, осколки, солдати повискакували з окопу, а нас оглушило. Після першого нальоту батько відправив нас через річку до лісу, аж під Міньківці. Там ми пробули до вечора, а вже в сутінках добралися додому. Скрізь чорно, темно, сморід, догорають головешки. Хати не впізнати - стовпи повиходили з пазів, закидка повипадала. Грілися біля корови в хліві, тато з мамою скоро хату обліпили, бо де ж з дітьми подітися. 2 січня 1944 року мобілізували на фронт мого батька. Під Вінницею, де точилися смертельні бої за ставку фюрера, у перші дні перебування на фронті загинув тато. Мама з нами ще оплакувала його, як принесли повістку Вані - пішов на війну і мій старший брат. Мама молилась і наказувала, щоб уберіг себе, щоб скоріше повернувся додому, бо він залишався нашою опорою. Перемога прийшла із сльозами на очах, бо Ваня загинув, як герой, у боях за Будапешт, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. У військкомат викликали мене і сказали цю страшну звістку про загибель брата, віддав мені райвійськком Іванів годинник і повідомлення. У мене тремтіли руки й ноги, я не могла потрапити в двері. Додому прийшла, мамі нічого не кажу, а вона здогадалася. Ми плакали і кричали на всю хату, але нас ніхто не чув. 9 травня діти біжать з Андрушівки, радіють, що закінчилась війна. А мені в горлі стиснуло, прибігла із школи, мами й Володі немає. Я плакала скільки було сил. А надвечір люди знайшли маму за селом з моїм єдиним братиком, привели додому - знесилену, сплакану, жорстоко обкрадену війною… В повітрі ще пахло розрухою, але життя поверталося. Позносили люди зерно, що в кого було - по мисочці, по відеречку. Жінки - коровами, а ми, діти, - кіньми, посіяли в колгоспі, скільки могли. Збирали косами і серпами, гребкою. Ганя Кабанова звозила снопи волами, ми ж, підлітки, складали полукіпки. Люди бідували, були напівголодні. Їхали у Західну Україну, міняли там на хліб, що в кого було, а ті, що не мали що везти, терпіли. Пишу свої спогади і плачу. Щороку в День Перемоги - 65 років підряд, котяться сльози вже самі по собі. За тата, за брата, за наших підпільників Степана Пастовенського, Геннадія Ленського, Івана Котка. Пам’яті властиво не вмирати, а пришерхати. Але спомини будять минуле, з якого не можна нічого викреслити. До них мене вкотре навернула подія, що сталася в нашій Україні нещодавно, коли Степану Бандері присвоїли звання «Герой України». Заболіло в мене серце, на очі навернулися сльози. Звісно, не від радості. Пригадую розповідь свого покійного чоловіка, інваліда Великої Вітчизняної війни І групи. Його на фронті було поранено в обидві ноги. Після 8 місяців госпіталю - знову в бій. Війна закінчилась. Старших демобілізували додому, а наймолодших залишили в Західній Україні охороняти поранених наших воїнів, таких, як мій чоловік, - їх бандерівці забирали силою до своїх загонів, хто не погоджувався - розстрілювали. Полювали і на тих хлопців та дівчат, які повернулися з німецької неволі. Якщо хто вцілів від Соловків, то потрапляв у друге пекло - до бандерівців, котрі жорстоко розправлялися із червоноармійцями. Розповідав мій Валентин, що бачив, як у лісі схопили ті бандити нашого солдата, нагнули дві берізки, до кожної за ноги прив’язали бідного хлопця, а тоді дерева відпустили… Наша сім’я на собі пережила страхи бандерівщини. Однієї темної ночі, під час окупації, хтось постукав у вікно. Треба було відчиняти. - Ми посланці Степана Бандери, давайте вечеряти. Мама з маленьким Володею на руках сказала, що самі голодні, їсти нічого, он горщик порожній. Один з пришельців прикладом розбив посудину, інші почали бити батька, що, мовляв, допомагає совєтам і партизанам, а треба помагати Гітлеру, він переможе, а всіх непослушних - на вішальню. До батька сказали, щоб ішов з ними. Каганець погас, стало темно в хаті, як і надворі. Ми, діти, плачемо, нас випихають на вулицю. Батько тим часом утік в темряву. Нас з мамою босих женуть по мерзлих грудках на город. Мама плаче і просить, щоб не вбивали дітей, мене, каже, стріляйте, але не їх. В одного заговорила совість: - Кидай, - каже,- цю суку, хай глядить своїх цуценят. Ми прийшли до хати, але до ранку ніхто не спав. Другого дня батько переказав, що він живий. Бандерівці шастали по всіх селах Житомирської області, бо це був партизанський край, скільки смертей і пролитої невинно крові на їх совісті - знає один Бог. В чому геройство? Як почали німця гнати з України, Гітлер забрав Бандеру в тюрму, то садив його туди, то випускав. З фюрером у нього, певно, були партнерські стосунки. А як ці вояки знущалися з поляків - читаймо історію, там все написано, а відтепер напишеться ще більше. Не від потерпілих (їх майже немає серед живих) - залишились діти, онуки, правнуки. Спогади про пережите не вмирають, вони стають незаперечними і справедливими сторінками історії, передаються від покоління до покоління.
Віра Копиткевич,
с. Міньківці
Новини Андрушівщини
Ніжно пахла розбуджена після зимового сну земля, в повітрі стояв солодкуватий присмак весни, а корінчики люцерни, яку ще з осені переорали дбайливі господарі, грайливо виглядали із землі. Останнього березневого дня на полях СТОВ "Старокотельнянське” кипіла робота.
На полі бачимо трактор. Біля нього поважно походжає його господар, котрий зустрічає нас теплою посмішкою з-під чорних вусів. Це хлібороб з діда-прадіда - Василь Леонідович Фещенко закриває вологу. Щороку разом з колегами він оре поля, засіває їх, підживлвлює посіви А потім всі разом радіють щедрим врожаям, які виплекали своїми руками. Хліборобу ніколи розмовляти, бо ж не дарма кажуть, що весняний день рік годує. Підганяє його те, що на це поле вже поспішає техніка, щоб розпочати посів ярої пшениці. Цьогоріч в господарстві посіють її на площі 70 га, ячменю - 260, гороху - 70, вівса - 100, кукурудзи на зерно - 120, на силос - 200 гектарів. На менших площах розмістять гречку, соняшник, інші культури. Сільгосппідприємство "Старокотельнянське” - одне з господарств району, яке не піддалося руйнівній силі реформ, вижило, вистояло. А було ж ой як важко... Авторитетний і талановитий керівник Б. Р. Срібний, який тут працює вже чверть століття, колись сказав мені, що не мав морального права залишити господарство напризволяще, тобто приректи на самознищення. Це ж був який колгосп, піднятий з руїн після війни, а пізніше розбудуваний під мудрим керівництвом працьовитої і талановитої жінки, Героя Соціалістичної Праці Любові Андріївни Любченко. Правди ніде діти, останні десятиліття залишили важкий слід і в цьому господарстві - зносилася сільськогосподарська техніка, а на придбання нової не вистачає коштів, багато молоді залишає село, шукаючи високооплачувану й легшу роботу, а тому опустошуються батьківські будинки, заростають споришем стежки до колодязів. Мені хочеться найтепліші слова адресувати тим, хто працює в полі, на фермі, спеціалістам господарства, подякувати їм за те, що люблять землю і працю на ній, що не втратили віру у краще майбутнє і серед щоденної важкої праці знаходять час для жартів і розваг.
Коли ми зайшли на молочно-товарну ферму, то радість огорнула душу, бо поряд з досвідченими доярками біля корів поралися молоді доярочки Аврамець Оксана та Козиренко Лариса, які заслуговують поваги за нелегкий щоденний труд, який не зробив їх серця черствими і байдужими, бо ж очі випромінюють тепло та ніжність, на обличчях щиро сяють посмішки, лиш про важку працю свідчать натруджені руки. У господарстві сьогодні є 405 корів, а всього ВРХ - майже 900 голів. У першому кварталі поточного року тут надоїли близько 800 кг. молока від корови. Надої зростають, збільшується поголів’я за рахунок відтворення стада. Головний зоотехнік господарства Ружицький О. Т. з гордістю розповідає про доярок і фуражирів, доглядачів ВРХ, про їх сумлінне ставлення до роботи. Відчувається, що ця людина - на своєму місці. Зрозуміло, що жодна з проблем галузі не вирішується без його участі. Ось так керівник, спеціалісти, трудівники спільно працюють заради зростання надоїв і приростів, поповнення поголів’я, роблять все, щоб на полях дозрівали високі врожаї зернових та овочів. Стара Котельня - багатонаціональне село, де поряд мешкають українці і росіяни, білоруси й поляки, вірмени, молдавани. Ось і серед доярок - росіянка Вербанова П. М., яка понад 16 років трудиться у СТОВ "Старокотельнянське”. Гордяться тут невтомною працею сестер Ткачук К. А. та Миронюк Г. А. Старокотельнянські поля обабіч автотраси - їх, як кажуть, видно неозброєним оком - вчасно зорані і засіяні, чисті від бур’янів. Поряд доглянуті пасовища, на які незабаром виженуть худобу, щоб зростали надої і множився достаток.
Марія Олексюк
Новини Андрушівщини
Як заревла з горбаків весняна вода і понеслася до хвоси нестримними потоками, люди зраділи, що вже сяк-так перезимували і тепер буде легше на паливо. Хоч по війні минуло сім літ, але село ще бідувало. Хто вкрадьки з лісу гілля носив (лісники за це карали своїх же людей), а хто вночі обскубував колгоспні скирти, щоб зварити у печі їжу та хоч якось нагріти хату. Виснажені війною чоловіки поволі оговтувались від фронтової вояччини, любили своїх жінок щирою нерозтраченою любов’ю. То на одну, то на другу зарічанську вулицю везли сільську повитуху бабу Меланку, яка благословляла на світ повоєнних немовлят. Заріччя - далеке від райлікарні, чим і коли туди доберешся. Такої провесневої пори з’явилася у Глущаків після старшої Каті друга дівчинка - дрібненька, кволенька, не знали, чи виживе, тому хутко охрестили, назвавши Галею. Марія, щодня побиваючись над крихіткою, молилась про порятунок для немовляти. А Михайло скомандував покласти дитя, щоб вигрівалось, на піч у просо, яке сохло на черені. На ранок дівчинка аж горіла і він, попросивши коні в голови колгоспу, повіз жінку з дитиною до лікарні - там за два тижні виходили Галю. Глущак був непростого норову. Хлопцем у війну потрапив до Німеччини, там вкалічів у бауера і додому повернувся кривим. Але це не завадило йому одружитися на веселій чорнобровій Марії, а ще, крім неї, мати в своєму хутірному Заріччі коханку, та ще й не одну. На вроду був гарний - з кучерявим пшеничним чубом і глибокосиніми очима, лукавою посмішкою, що ховалася в куточках красивих вуст. Коли Марія виношувала третю дитину, Михайло покинув її: спочатку приходив додому через ніч на другу, а потім без сорому і совісті залишився у вдови Ульяни, яка жила самітньо на краю села. Була вона справді гарна - навіть молодиці ревно визнавали це. Носила вишиванку і намисто, яке при ходьбі аж підстрибувало на грудях, коли вдовиця йшла до крамниці, де Михайло працював крамарем. Добре вона обкрутила Глущака, що той і не знав про Ульянину вагітність аж до пологів втискувалася, ув’язувалася, щоб не відлякати вкраденого чоловіка. Десь через місяць, як Марія народила хлопчика, повезли повитуху і до Ульяни - знайшлася у неї дівчинка з деформованою ручкою і ніжкою, та й скоро померла. Молодиці при зустрічі злісними поглядами проводжали розлучницю, між собою жаліли Марію, яка, залишивши менших дітей на старшу Катрю, бігала на ферму до телят, влітку наймалася ще й до людей на городи, вправлялася із своїм хазяйством, тримала корову, бо як же з дітьми без неї. Все б нічого, та взимку занедужала їх годувальниця Лиска. Жінка всі зілля перепробувала, чим не напувала, не допомагало. З розпачу завела в хату, бо хлів холодний, і водички теплої, і хліба худобині. А вона, нещасна, рогами в піч вперлася, сльози, як горох, котяться. Діти їх обтирали і самі разом з матір’ю плакали. А на другий день корівки не стало. Старий сільський ветфельдшер після розтину (Марія на це дивитися не могла), дістав із середини кілька голок. Перед ким та худобина завинила, хто хотів залишити дітей без молока? Марія у злобі - грішила на Ульяну, хоч про це й словом ні з ким не обмовилася. Перебалакали в Заріччі та й почали помалу звикати, що Михайло ходить уже не Лісовою, а Луговою вулицею, що хвалить тепер не Маріїні, а Ульянині борщі і зовсім не журиться, як живуть, що їдять його діти і за що мати купує всім трьом штанці та черевички. Старша Катя затамувала гірку образу на батька-покидача, Ваня взагалі його не знав, тільки Галі завжди хотілося, щоб батько хоч зупинився біля неї, хоч забалакав чи по голівці погладив. Десь у дитячій підсвідомості ця прив’язаність мотивувалася, певно, тим, що Михайло вирятував тоді від смерті середню доньку, коли весняним бездоріжжям доправив її кіньми до лікарні… Галя була старанною школяркою, вміла добре рахувати і мріяла стати продавцем, як батько. А поки що вона міркувала, за що купити в лавці цукерок. Грошей у мами не просила, бо їх там було тільки на хліб, а так хотілось чогось доброго… Зметикувала мала, що якщо почне нестися хоч одна курка, вона за яйце виміняє в магазині «горошку». Якоїсь неділі так і сталося. Взяла Галя з кубельця ще тепле яйце - і підтюпцем до крамниці. Не бігла, щоб не впасти. - Тобі що, мала? - як у чужої спитав Михайло. Дівчинка простягнула яйце. - Цукерок дайте. - 10 копійок треба за сто грамів. Дочка тим часом за стрілкою на вазі мовчки дивиться, коли та дохилиться до мітки 100. Не добігла - батько поклав у паперовому скрутку цукерок на 7 копійок - стільки тоді коштувало яйце. Галинка несла покупку братику і сестричці. Їй ті горошинки уже не такі солодкі і вона їх не їстиме. Якби було 100 грамів, то всім трьом по 30 припало б. А так її порцію тато не додав. Вона нікому про це не скаже, вдома й так називають батька чужим. * * * Марії ніяк не виходить обминути магазин. До райцентру далеко і ніколи добиратися, та й ні з чим. До Михайла заходить, купить, що треба, і в двері. Ні мови, ні ради. "Чужий він для тебе”,- каже розум, а в потаємному куточку серця ще тліє захована від себе іскорка зрадженої любові. Він, певно, боїться, що помочі для дітей попросить. Хіба ж Марія така? Вона, як і в молодості, вміє крізь сльози сміятися: з тим пожартувала, над тим покепкувала, вночі в подушку поплакала. А вдосвіта косу розчесала, дугою вклала і до роботи. Про заміжжя не думала, але довгими вдовиними ночами, коли дітей сповивав солодкий сон, вона залишалась наодинці з собою, відчувала нерозтрачену жіночу пристрасть, що підкрадалася в душу. І знову переймав розум: кому вона з трьома дітьми потрібна?! Якось однієї горобиної ночі хтось постукав у шибку. Крізь щілину в занавісках побачила чоловічу постать. Впізнала Петра Шикулу із сусідньої Слобідки. Серце чогось злякано забилося і в грудях, і в скронях водночас. Повторного стуку не чекала - можуть прокинутися діти. А вона після Михайла нікого з чоловіків до хати не допускала. Злість аж лоскотала Марію за язик. Жінка прочинила сінешні двері. - Якого дідька ночами шастаєш? Хати чи жінки не маєш? Тобі тут що станція чи приют? - аж сікнулась до чоловіка, рвучко відкинувши з плеча розплетене волосся. - Вибач, я вдень планував та побоявся. Я ж знаю тебе, ще перед дітьми вилаєш. Я б хотів до тебе у прийми, жене моя мене. - Менше пий, то цілуватиме, а не гнатиме. Я не дівка на виданні. Маю приданого аж три напівсироти. Ти хочеш і своїх синів такими зробити? На тому й розійшлися не порозумівшись. А невдовзі події повернулися таким чином, що Шикулу його Ксенія наладила, а Марія таки прийняла. Як це сталося - сама не знає. Може, через те, що хату почала добудовувати, а чоловічої сили - зась. Найняти не було за що. Діти один за одним школу закінчували, далі вчилися. Ніхто з них не противився, як сказала, що прийме дядька Петра. Він з дітьми якось легко зійшовся, вони його кликали Давидовичем. Чи то з любові, чи з поваги до Марії, чи від того, що боявся стати підтиничем, Петро покинув горілку. Михайло ж тим часом овдовів - раптово померла його Ульяна від невиліковної хвороби і він жив самітньо. Шикула наче відчував якусь провину перед Глущаком. А то якось сказав Марії: - Може, я буду Михайлу по літру молока носити, від цього ж не збідніємо? - Носи, - наче між іншим сказала жінка, - зло моє вже заснуло, та й діти, бачу, шкодують його. Поволі Михайло став третім у родині - на свята Петро своїм «Запорожцем» привозив його до Маріїної хати. Випивши по чарці, чоловіки деколи напівжартома сперечалися, хто на чиїй подушці спить. - Заспокойтеся обидва, бо підете разом, а я ще третього приведу, - ховала Марія лукаву посмішку в куточки вуст. Але дружба від цього не страждала, сім’я кликала Михайла щовесни кабанця заколоти. Він, як ніхто в селі, умів це робити, правда, на стільчику, бо травмована нога на старість геть не слухалася. Діти, як приїздили, називали його батьком, а Петра - Давидовичем. В душі не заглянеш, кого більше шанували: того, хто породив, чи того, хто зростив. Помер Михайло тихенько у своїй хаті, в кріслі біля телевізора. Ховала його Маріїна сім’я. Діти приїхали, найперша - Галя. Як тінь, прошмигнула у хату, взяла небіжчика за руку, в якій захолола частка батькової крові, тієї, що пульсувала в її долоні, у серці, у скронях. Нахилилась до чола і не зчулась, як на батькову щоку скотились дві прозорі дитячі сльози… Через три роки не стало Давидовича - обидва Маріїні чоловіки лежать на цвинтарі поряд, а вона живе сама, садить з дітьми й онуками, що приїздять з міста, город, ще просить, щоб купили їй поросятко, їздить на ярмарок, бо любить торгувати, міряє тиск, який часто підскакує, і просить, щоб поховали її в одному ряду з чоловіками. Тільки не біля Михайла: вона до кінця-таки не простила його зради і свого знівеченого кохання.
Лідія Наконечна
Газета "Новини Андрушівщини"
Маємо ще один сюрприз: не всі посіви перезимували нормально: якщо озима пшениця почувається задовільно, то ріпак загинув. Очевидно, що зима внесла свої корективи у сівозміни не лише в нашому господарстві. Виходить, що плануєш одне, а маєш те, що вродить. Так було минулого року, коли сподівалися мати по 80 центнерів пшениці. Весняний стеблостій ця культура скинула через бездощів’я і спеку, нормалізувався розвиток тільки у червні, коли пішли скупі дощі. Як наслідок - недобрані центнери врожаю, бо навіть найдосконаліша агротехніка не замінить життєдайної вологи. Як буде в цьому році - побачимо, хоча, як і всі аграрії, основу нинішнього врожаю заклали ще з осені. Наша основна продукція - посівний матеріал, який реалізуємо господарствам впродовж року. Виробляємо його за науково обґрунтованими технологіями. В результаті маємо високорепродукційне насіння. Для поновлення сортового асортименту ми, як правило, беремо насіння найвищих репродукцій (розсадники розмноження). Наше виробництво затратне. Ціна на посівний матеріал складається за формулою ціноутворення відповідно до репродукції тієї чи іншої культури. Хто не хоче обробляти землю задарма, той старається посіяти добірним зерном. У нас є постійні клієнти з Криму, Вінницької та інших областей - мало не з усієї України, а також з нашого району. Хотілося б, щоб місцеві аграрії купували наше насіння, тому що воно вирощується в наших кліматичних умовах з підбором відповідних сортів. Зараз в нас є в достатній кількості насіння ячменю, ярої пшениці, вівса, проса, так що бажаючих запрошуємо придбати його.
Маючи власне насіння, необхідну відремонтовану техніку, ми - не без проблем: своїх грошей не вистачає. Як і всім аграріям, нам вкрай необхідна підтримка держави.
Володимир Алексійчук,
директор Андрушівської державної сортодослідної станції
Новини Андрушівщини
Щороку напередодні Дня довкілля та Дня Землі до Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 з’їжджаються екологічні агітбригади з шкіл району на огляд-конкурс, щоб розповісти про свою роботу, досягнення у справі екологічного навчання і виховання. 15 березня 24 агітбригади прибули на конкурс. У святково прибраній залі зі словами вдячності за розуміння екологічних проблем до них звернулися заступник голови районної державної адміністрації Горкун В. І., заступник голови районної ради Мельник О. В. та начальник відділу освіти Ковальчук Л. В. Виступи більшості агітколективів відзначались актуальністю тематики, важливістю порушеної екологічної проблеми, її соціальним значенням для району і країни в цілому. Діти представили на розсуд журі театралізовані сценки, пісні, танці на екологічну тематику. Відчувалось, що вони дійсно переймаються негараздами, які мають місце в екології, намагаються привернути до них увагу як своїх ровесників, так і дорослих, а ще самостійно шукають шляхи до вирішення проблем та роблять конкретні справи, посильні для них. Найяскравішим був виступ агітбригади «Свіжий вітер» Андрушівської гімназії, яка закликала садити квіти та дерева, переробляти сміття, берегти перлину району - «Стаськову греблю». Були представлені документальні матеріали про конкретні справи, спрямовані на покращення екологічної ситуації в місті. Цікавими й оригінальними були виступи агітбригад «Сполох» Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1, «Сонячний вітер» Гальчинської ЗОШ І-ІІІ ст., «Флора» Андрушівської ЗОШ І-ІІ ст., які продемонстрували поведінку молоді на природі, навели сумну статистику, яка характеризує рівень забруднення навколишнього середовища. Ці агітбригади розділили між собою друге місце у конкурсі. Агітбригади «Зелений патруль» Городківської, «Краплинка» Зарубинецької, «Журавка» Степківської, «Паросток» Червоненської ЗОШ І-ІІІ ступенів по праву розділили ІІІ місце. Вони продемонстрували небайдужість до стану довкілля, розповіли про свій внесок у його покращення. Повчальними були виступи агітбригад «Джерело» Іванківської ЗОШ І-ІІІ ст., «Живинка» Волосівської та «Свідома популяція» Малоп’ятигірської ЗОШ І-ІІ ст. Вразили глядачів та членів журі своїм акторським талантом окремі учасники агітбригад: Лобецька Даша з Андрушівської гімназії, Лабунець Анатолій і Осмолович Даша з Червоненської ЗОШ І-ІІІ ст. та ведучі конкурсу - учні Андрушівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 Ісько Даша та Скочеляс Ольга. Журі віддало їм свої симпатії і нагородило призами. Конкурс-огляд показав, що більшість шкільних екологічних агітбригад проводить активну пропагандистську роботу, яка сприяє формуванню екологічної культури учнівської молоді, приверненню уваги місцевої влади, громадських та державних організацій до проблем навколишнього середовища. За підсумками конкурсу найкращі колективи нагороджені грамотами відділу освіти. Переможець - агітбригада «Свіжий вітер» Андрушівської гімназії - учасник обласного конкурсу-огляду в Житомирі (фото). Бажаємо їм перемоги, а всім учасникам свята - подальших успіхів у розв’язанні екологічних проблем.
Валентина Дорогова,
методист райметодкабінету відділу освіти
Новини Андрушівщини
Система захисту плодових насаджень нараховує 4-6 пестицидних обробок. Культивування в приватному секторі традиційних та сучасних сортів інтенсивного типу плодоношення вимагає застосування пестицидів. Захист рослин повинен базуватися на використанні природозберігаючих та високоселективних препаратів, нетоксичних для навколишнього середовища та людини.
В приватному секторі нашого району нараховується 900 га плодових насаджень, де необхідно проводити комплекс заходів щодо їх захисту від шкідників та хвороб. Перше обприскування проти зимуючих шкідників та збудників ряду хвороб варто проводити однопроцентним розчином ДНОКу або препаратом 30 В (температура повітря +4 C) плюс 3-процентний розчин фунгіциду залізного купоросу. Друге обприскування проводять на початку фази набрякання бруньок (проти яблуневого квіткоїда, букарки, казарки, каліфорнійської щитівки, кліщів та зимуючих збудників таких хвороб, як парша, борошниста роса, моноліоз (плодова гниль). Для цього застосовують бакові суміші інсектицид Актара 25 WG, в.г. плюс фунгіцид Хорус 75 WG, в.г. Третє обприскування проводять у фазі рожевого бутону за нявності листогризучих шкідників (яблунева міль, плодожерки, листовійки, попелиця) сумішшю інсектицидів Актара 25 WG, в.г. плюс Карате Зеон 050 CS, мк.с., а проти комплексу збудників хвороб (парша, борошниста роса, моноліоз) застосовують фунгіциди Хорус 75 WG, в.г., Спліт к.е. Четверте обприскування проводять відразу після цвітіння. Застосовують бакову суміш препаратів інсектицидів Актара 25 WG в.г. плюс Матч 050 EC, к.с. та фунгіциди Спліт к.е. У цей період, а також під час цвітіння, можна використати інсектицид Каліпсо, який є безпечним для бджіл. При тривалих дощових періодах та росах додають фунгіцид Хорус 75 WG, в.г. П’яте обприскування проводять у фазі росту плодів проти комплексу хвороб (парша, борошниста роса) препаратом Скор 250 EC, к.е. Шосте обприскування проводять для покращення лежкості плодів за 14-21 днів до збору врожаю для запобігання розвитку парші ; проводять фунгіцидами Хорус 75 WG, в.г. Всі названі препарати змішуються між собою без обмежень та без ризику зниження ефективності. Дозволені до використання в Україні, згідно переліку, реалізуються через роздрібну торгівлю в спеціалізованих торгових точках. Системи захисту плодових насаджень на присадибних ділянках різноманітні. Наведена вище - одна з багатьох. Хімічні засоби як одна з важливих складових системи інтегрованого захисту плодових насаджень на присадибних ділянках від шкідників і хвороб ефективні за умов застосування їх на фоні високої агротехніки з обов’язковим фітосанітарним моніторингом у насадженнях.
Олександр Рой,
головний державний інспектор захисту рослин
Новини Андрушівщини