Ще спозаранку 9 травня голова районної державної адміністрації Б. В. Мазур, голова районної ради О. В. Мельник відвідали ветеранів Великої Вітчизняної війни, привітали їх із святом, вручили букети живих квітів, пакети з продуктами, медикаментами. Побували вони й у андрушівчанина - полковника у відставці М. Ф. Суровцева (фото), який, з нагоди Дня Великої Перемоги зустрічав гостей у святковому вбранні. В ранішніх променях сонця золотом сяяли бойові нагороди, як спомин про фронтові будні. А потім корзини квітів були покладені до братських могил земляків, які загинули від рук фашистів.
Марія КОБИЛЯНСЬКА
Мій дідусь - Гебрич Кирило Федорович, був учасником фінської війни. Повернувся весь зранений, через тяжку контузію часто втрачав свідомість, але бабуся Ярина Василівна навчилася надавати йому допомогу, тому приступи минали швидко й безболісно. Це був працелюб і правдолюб. Свій город, що прилягав до річки, він обкопав неглибоким ровом та обсадив вербами й осокорами, на березі й досі квітне черемшина, посаджена його дбайливими руками. А на площині - між вербами та канавою, дідусь вирощував тютюн. Ці насадження завжди були доглянутими, а тому й листя виростало великим та розлогим. Біля дідуся постійно юрмилися хлопчаки, бо обдаровував їх свистками, які сам робив. І виспівували ті дарунки різними голосами. Підлітки любили слухати дідусеві розповіді про війну. До війни дідусь працював ковалем. Коли німці прийшли в село, то вони його не займали, але щоранку визначали величезний об’єм робіт на цілий день. В селі чоловіків було небагато, а тому сорокарічний досвідчений коваль-каліка (у нього були перебиті сухожилля на обох ногах) змушений був виконувати всі забаганки німців. У невеликій дідусевій хаті поселився німець. Вечорами він грав на губній гармошці, писав листи своїй дружині й дочкам та намагався зав’язати розмову з дідусем Кирилом, моєю мамою та її сестрою. Він показував їм фокуси з ґудзиком та ниткою, вчив дівчат стріляти з рогатки, але вони сторонилися чужинця. А одного разу, коли була облава на молодь, яку насильно відправляли на роботи в Німеччину, до них забігла сусідка Оля. Німець бачив, як дідусь заховав її за піччю. Коли ж в хату зайшли поліцаї, то «фріц» накричав на них, що заважають йому відпочивати, сказав, що чужих в домі немає. Відтоді всі вважали «нашого німця» доброю людиною. Якось перед ранком у двері постукали. Дідусь Кирило вийшов подивитися, хто ж то міг бути, бо сусіди не ходили один до одного, коли «німці-квартиранти» відпочивали. …На порозі стояла молода дівчина, а недалеко на вулиці гавкали собаки, кричали поліцаї, гелготіли фріци. Дідусь заховав незнайомку в коморі за діжкою із зерном, а «квартиранту» сказав, що нікого немає. Вся сім’я дуже переживала, щоб фашист не видав. Пізніше з’ясувалося, що дівчина була зв’язковою з партизанського загону. ...На жаль, багато ветеранів відійшло за межу, а тому про свого дідуся Кирила - учасника фінської війни, інваліда, який пережив німецьку окупацію, я часто розповідаю своїм дітям і внукам.
Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua
Гарно пройшло святкування Дня Перемоги в нашому селі. Спочатку люди зібралися на мітинг біля пам’ятника загиблим на фронтах минулої війни, де сільський голова Р. С. Постернак, директор школи І. Т. Саюк привітали усіх із святом, а отець Максим відправив панахиду по полеглих у Великій Вітчизняній війні, померлих від ран і хвороб. Єдиному фронтовику, що живе у Великих Мошківцях, Петру Миколайовичу Березюку, та двом солдатським вдовам - Марії Василівні Синюк та Павліні Терентіївні Пастернак вручили продовольчі набори та грошову допомогу від спонсорів - приватних підприємців Ю. Л. Мельника, М. М. Соколовського, СТОВ «Спіка», ПП «Імпак». Вітали сельчан також учні. Для присутніх співали учасники вокальної групи (фото), Микола Гелевей, школярі, гумор читала Фаїна Красовська.
Тетяна Поліщук,
секретар Великомошківецької сільської ради
Напередодні Дня Перемоги гостем нашої редакції був Федір Михайлович Вавровський - відома і шанована в районі людина, керівник з великим трудовим стажем, фронтовик-орденоносець. Спогади його ми пропонуємо вашій увазі.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна, мені минуло п’ятнадцять. Мама молила Бога, щоб війна швидше закінчилася і не бачити мені фронту. Але тривали один за одним кровопролитні роки, а ворога ніяк не могли загнати назад у його лігво. Взимку 1944-ого, після звільнення нашого району, мені принесли повістку. Нас було восьмеро новобранців - юних, необстріляних, ненавчених, яких повели пішим строєм з Городківки до Попільні. Після прибуття в пункт призначення розквартирували по хатах і ми чекали, що з нами далі буде. Знали тільки, що таких, як ми, брали на поповнення для військових підрозділів, які мали великі втрати в живій силі. Однієї ночі нас посадили у вагони на станції Попільня, відправляли на Київ, але під Дарницею налетіла фашистська авіація і почалося пекло. Ешелони з пораненими на сусідніх коліях аж на диби ставали, розліталися в різні боки уламки дощок, заліза і шматки людських тіл. А машиніст гнав наш поїзд на червоне світло світлофора і зупинив потяг серед лісу, де було безпечніше. Це врятувало мене і товаришів від вірогідної смерті. А потім ми довго їхали на схід, зупинилися в Казані, де нас вчили військовим спеціальностям. Після закінчення короткотермінових курсів я став мінометником і був направлений в одну з частин Першого Білоруського фронту. Тут і розійшлися дороги - мої і моїх городківських односельців, а із Олександром Святюком ми разом приймали перший бій. У ньому Сашко загинув - і це була для мене перша фронтова втрата, ситуація, опинившись в якій я зрозумів: яким би вправним стрілком ти не був, як би не любив життя і не старався якнайшвидше перемогти ворога - не забувай: є фатальна мить, яка може зупинити тебе назавжди лише одним влучним ворожим пострілом. Але задумуватися над цим ніхто з нас не мав права. Ми били ворога уже на території Польщі, наша частина брала участь у боях на Сандомирському плацдармі. Ми, мінометники, мали бути з точним прицілом, невловимими для ворога: обстрілявши його із найнесподіваніших позицій, ми з бійцями в лічені хвилини змінювали своє місцезнаходження, бо ворог одразу покривав нас у відповідь своїм вогнем. На війні вивіряються кращі людські якості, пізнаються друзі і цінується фронтова дружба, доброзичливість. Я рано залишився без батька - його по-звірячому вбили бандити за те, що захистив свою сім’ю і майно під час тотальної насильницької колективізації. І якщо хтось колись заступався за мене чи в чомусь допомагав мені - я бачив у цьому батьківську турботу, якою мене обділила доля. На фронті родинне піклування про себе я відчув від командира взводу Василя Івановича Басова. Наприкінці війни дороги наші розійшлися: він, інженер за фахом, повернувся до Москви, а я втратив його адресу. Колись він, знаючи мою біографію, сказав: - Хотів би я мати такого сина. Закінчиться війна - породичаємося. Ти хороший солдат, Федю. Постарайся вижити у цій жорстокій бійні і залишитися справжньою людиною. Це було для мене батьківським напуттям, правилом, яким я керуюся впродовж всього життя. Дійшовши до кордону з Чехословаччиною, наша частина зупинилася. Там для мене, по суті, закінчилася війна і мій шлях знову проліг на схід. Після прибуття до м. Ургал нас зарахували у дорожні війська, а пізніше відправили на так званий Татарський прорив - будівництво нафтопроводу Північний Сахалін-Комсомольськ. У мене було вже дві мирні професії - водій і механік. Після закінчення строкової служби, яка тривала 7 років, я повернувся додому. Працював на керівних посадах у Київському раднаргоспі, а після його розформування одержав пропозицію очолити міжколгоспну будівельну організацію. Я запитав у тодішніх голови райвиконкому і першого секретаря райкому партії, де знаходиться вона. Вони показали мені 4-гектарну площу і сказали: - Ось тут ти її побудуєш - міжколгоспну дорожно-будівельну організацію, нею й керуватимеш. Таким чином, я став керівником, будівничим і втілив у життя свою мрію - будувати дороги миру. Я зрозумів: без своїх матеріалів виконувати поставлені завдання буде не під силу. І тому коли вдалося побудувати в себе асфальтний завод, я вважав це за найбільшу удачу. Коли підприємство запрацювало, ми укладали за рік в районі по 20 тисяч тонн асфальту. А от моя мрія про відкриття в районі щебеневого заводу так і не збулася. Трудові перемоги давалися нелегко, але вони не могли йти ні в яке порівняння з воєнними, коли кожен крок визволеної землі міг коштувати життя. І досі в пам’яті живуть спогади про товаришів-однополчан, які загинули на полі бою, про нашу фронтову юність, яка зробила нас не по порі дорослими. Нинішньому молодому поколінню мої щирі побажання - нехай ніколи ніяка війна не ламає крила юнацьких мрій, не сиротить сім’ї, не вбиває життя. Адже воно - прекрасне.
Федір Вавровський,
ветеран Великої Вітчизняної війни
До загального фонду районного бюджету впродовж січня-березня 2011 року надійшло 2097,9 тис. грн., що на 162,7 тис. грн. більше надходжень за січень-березень 2010 року.
Найбільший відсоток у структурі надходжень доходів до районного бюджету (без врахування міжбюджетних трансфертів) за І квартал 2011 року має податок з доходів фізичних осіб, питома вага якого становить 98% від загальної суми. При плані на січень-березень 1800,2 тис. грн. до бюджету надійшло 2059,1 тис. грн. податку - додатково 258,90 тис. грн. Порівняно з аналогічним періодом 2010 року надходження збільшилися на 299,3 тис. грн. На збільшення надходжень цього податку вплинуло поетапне зростання мінімальної заробітної плати (у грудні 2010 року - 922 грн., січні-березні 2011 року - 941 грн.) та зростання середньомісячної заробітної плати в галузях економіки. Надходження податку на прибуток підприємств за І квартал 2011 року становить 26,3 тис. грн., тобто 52,6% від планових призначень. Порівняно з І кварталом 2010 року цей показник збільшився на 6,4 тис. грн. Питома вага власних надходжень бюджетних установ у структурі доходів районного бюджету становить 31,7%. У січні-березні 2011 року надходження склали 197,2 тис. грн. Порівняно з аналогічним періодом 2010 року надходження збільшилися на 49,0 тис. грн. Видатки загального фонду районного бюджету за І квартал 2011 року склали 19139,5 тис. грн., що перевищує відповідний показник 2010 року на 6276,0 тис. грн. Наявні ресурси районного бюджету спрямовувались, у першу чергу, на заробітну плату з нарахуваннями, інші соціальні виплати, віднесені до захищених статей бюджету відповідно до статті 55 Бюджетного Кодексу України. На утримання закладів соціально-культурного призначення спрямовано 60 відсотків обсягу видатків загального фонду районного бюджету, або 11472,7 тис. грн., що перевищує відповідний показник 2010 року на 3421,4 тис. грн. Найбільшу питому вагу, тобто 40%, становлять видатки на утримання установ та проведення заходів у галузі «Освіта». На дану галузь спрямовано кошти у сумі 7719,6 тис. грн., що на 1817,0 тис. грн. більше показника відповідного періоду 2010 року. На галузь «Охорона здоров’я» спрямовано кошти в сумі 3297,3 тис. грн., що також більше до відповідного показника 2010 року на 1476,7 тис. грн. На соціальний захист та соціальне забезпечення спрямовано 358,5 тис. грн., або на 143,0 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. По установах культури проведені видатки становлять 455,7 тис. грн., що на 127,6 тис. грн. більше, ніж у відповідному періоді 2010 року. На проведення заходів з фізичної культури і спорту спрямовано 82,7 тис. грн., що на 37,9 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. Для забезпечення функціонування органів місцевого самоврядування (районної ради) спрямовано кошти в загальній сумі 185,4 тис. грн. Аналізуючи виконання районного бюджету в розрізі напрямків використання коштів, необхідно, перш за все, відзначити пріоритетне їх спрямування на виплату заробітної плати з нарахуваннями, на що витрачено 9616,7 тис. грн., або на 3118,6 тис. грн. більше, ніж у І кварталі 2010 року. На придбання продуктів харчування для потреб бюджетних установ та на забезпечення їх медикаментами спрямовано відповідно 323,7 та 97,1 тис. грн. Крім того, на придбання предметів і матеріалів та на надання послуг використано 345,3 тис. грн. На розрахунки за спожиті бюджетними установами енергоносії та оплату комунальних послуг спрямовано 1540,9 тис. грн., що на 304,7 тис. грн. більше відповідного показника 2010 року. По спеціальному фонду районного бюджету проведено видатків на загальну суму 119,2 тис. грн. На проведення капітальних видатків із загального фонду бюджету спрямовано до спеціального фонду 846 тис. грн. У І кварталі 2011 року до районного бюджету надійшло з Державного бюджету 1689,6 тис. грн. дотації вирівнювання, що в повному обсязі відповідає запланованому показнику. До районного бюджету надійшло субвенції з Державного бюджету на загальну суму 7221,8 тис. грн., в тому числі: - на виплату допомог сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям та інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам та тимчасової державної допомоги дітям - 6039,8 тис. грн.; - надання пільг і субсидій населенню - 982,1 тис, грн.; - на утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошове забезпечення батьків-вихователів і прийомних батьків, за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях за принципом «Гроші ходять за дитиною» - 119,4 тис. грн.; - на збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування посадових осіб місцевого самоврядування з числа депутатів відповідних рад, що потребують працевлаштування в зв’язку із закінченням строку повноважень, 80,5 тис. грн.
Ніна СУБОТЕНКО,
начальник фінансового управління
райдержадміністрації
Військовою прокуратурою Житомирського гарнізону протягом 2010 року проведено ряд прокурорських перевірок щодо дотримання у військових комісаріатах Житомирської області Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
Під час перевірки у Бердичівському об’єднаному міському військовому комісаріаті встановлено, що 5 травня 2010 року рішенням призовної комісії призовник С. визнаний придатним до строкової військової служби і призначений для її проходження в стрілецькі та караульні частини. Отримавши повістку, призовник С. 20 травня 2010 року без поважних причин до Бердичівського об’єднаного міського військового комісаріату не прибув. У зв’язку з цим 7 червня 2010 року військовою прокуратурою Житомирського гарнізону порушено кримінальну справу щодо призовника С. 22 липня 2010 року Бердичівським міськрайонним судом призовника С. засуджено відповідно до ст. 335 КК України до обмеження волі на 1 рік. Аналогічні факти були виявлені під час перевірок у Черняхівському районному військовому комісаріаті та у Коростишівському об’єднаному міському військовому комісаріаті. Так, прокуратурою Житомирського гарнізону порушено кримінальні справи щодо двох призовників даних військових комісаріатів за ознаками злочину, передбаченого ст. 335 КК України. За результатами розгляду даних кримінальних справ 21 червня 2010 року Черняхівським районним судом засуджено призовника Д. до обмеження волі строком на 1 рік 6 місяців з випробуванням на 2 роки та 19 січня 2011 року Коростишівським районним судом засуджено призовника К. до обмеження волі строком на 1 рік з випробуванням на 1 рік. Під час перевірки в Андрушівсько-Попільнянському об’єднаному міському військовому комісаріаті встановлено, що мати одного з призовників з метою сприяння в ухиленні її сина від призову на строкову військову службу шляхом надання йому незаконної відстрочки від призову, протягом двох років надавала до вказаного військового комісаріату завідомо підроблені довідки про навчання сина в Житомирському інституті Міжрегіональної академії управління персоналом. За результатами перевірки військовою прокуратурою Житомирського гарнізону порушено кримінальну справу щодо громадянки 3. за ознаками злочинів, передбачених ст.ст. 27 ч.5, 335, 358 ч.2, 358 ч.З КК України. 20 вересня 2010 року Богунським районним судом Житомира громадянку 3. засуджено до штрафу у розмірі 1500 грн.
Андрій Глумаков,
заступник військового прокурора Житомирського гарнізону, капітан юстиції
Коли за плечима маєш чималий життєвий і трудовий досвід, часто згадуєш, як все було, людей, з якими працював, вирішував щоденні проблеми, порівнюєш із сучасністю, робиш висновки. Скажу відверто, часом охоплює ностальгія. І не тільки тому, що минула молодість. Хоча історики критикують колишню партократичну систему, коли ще й «не пахло» демократією, але скільки доброго пішло в історію разом з тими часами.
Я пам’ятаю часи, коли Попільнянський, Ружинський, Андрушівський райони були кращими на Житомирщині. В 70-80-х роках райкоми партії в них очолювали відповідно - Степан Павлович Сироветник, Герой Соціалістичної Праці, Степан Григорович Бойко та Степан Данилович Вишневський. Я в 70-х керував колгоспом «Перемога» з центром в с. Зарубинці. Господарство було велике, простягалось аж на 26 км. - до кордону з сусіднім Попільнянським районом. Завжди вранці, в період важливих сільгоспкампаній, було введено в практику об’їжджати поля і відділки. Особливу увагу звертав на Любимівку. Бувало, приїду туди, а мені кажуть, що на полях вже був Сироветник, який любив подивитися, а що робиться на ланах в сусідів - ми ж тоді змагалися з Попільнянським районом. То був мудрий і поміркований господар. В нашому господарстві на той час було 2550 голів ВРХ, з них 1240 корів, 140 коней. Утримували 2450 овець, птахофабрику, де доглядали 100 тис. курок-несучок. Щоб полегшити працю тваринників, впроваджували механізацію. Надумали обладнати кормоцех - за досвідом їздили до вінничан. Цю справу доручили умілим механізаторам Д. І. Бабичу та В. І. Добровольському. За два місяці вони запустили кормоцех. До нас приїздили керівники з інших районів. Одного разу С. Д. Вишневський повідомив, що маємо зустрічати делегацію з Ружинського району. Їх перший секретар С. Г. Бойко привіз усіх своїх голів колгоспів. Їх цікавила робота нашого кормоцеху - розпитували, занотовували. Взагалі ж мені подобався стиль роботи Степана Григоровича - людини високої культури, стриманої, розумної і врівноваженої. Наш Степан Данилович Вишневський був більш емоційним, імпульсивним, повністю віддавався роботі, чого вимагав і від інших. Пригадую кінець травня 1981-го року. Викликають на нараду в райком на 2 год. ночі. В президії С. Д. Вишневський, О. Д. Стельмах, Р. Ф. Ковтун, М. В. Тихончук. Сидимо, слухаємо, уже декого й на сон потягнуло. Коли звучить команда С. Д. Вишневського: «По машинах!». Вже треті півні відспівали, світає. Колона машин їде то одним, то іншим селом. З хат злякано визирають старенькі, христяться - чи, часом, війна не розпочалася… На полі, де зупинилися, вранішня роса аж скапує з усього. Обережно ступаємо, бо всі в туфлях. «Ану скоріше, йдете, як гусаки!» - сердиться Степан Данилович. А сам простує попереду в гумових чоботах. Об’їзд завершився аж на полях Мостового, коли виглянуло сонце. А ось інший випадок. Працював я заступником голови, секретарем парткому колгоспу «Дружба» с. Городківка. Кінець вересня, вечоріло. Приїхав С. Д. Вишневський і повідомив, що до нас їде мехзагін, що здійснює глибоку зяблеву оранку під цукрові буряки. Виїхали на поле Малоп’ятигірського відділку, а там погано була зібрана солома після молотіння. Довелося нам з головою колгоспу М. М. Мокрицьким цілісіньку ніч палити її. З нами був і Степан Данилович. Вже зійшла вранішня зоря, як трактори закінчували орати поле. Жоден трактор не простояв ні хвилини. А о 14-ій годині в райкомі відбулася нарада, на якій нам добряче перепало - всім розповів, що ми з головою бігали полем, чорні, як негри, палили ту кляту солому і додав-таки, що сам стояв над нами, як жандарм. Отак в непростих трудових буднях зміцнювали ми економічну могутність району і держави. Часом зовсім не солодко було, але була дисципліна, почуття обов’язку. Тому навіть через роки в пам’яті залишаються тільки теплі спогади про керівників, які дбали насамперед не про власний достаток, а про спільне благо людей, що жили поруч.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці